Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

Ксаксіс задивився у чисте небо. Знов не справдилися прогнози (зроблені тільки вчора) про буйні вітри, що наженуть дощових хмар.

— Я певен: незабаром налетить буря! — пробурмотів він сам до себе. Звів очі на Опівнічний шпиль, цей високий, зграбний громовідвід, який стримів у небо з верхівки вежі, й похитав головою. — П’ятдесят років — і хоч би тобі що! Але скоро-скоро неодмінно налетить буря! — просичав він. — Отоді-то і зцілиться, вилікується, оновиться велика Санктафракська скеля… — Його очі лиховісно зблиснули за темними шкельцями. — А потім, коли це станеться…

Нараз хтось постукав у двері. Ксаксіс обернувся і, війнувши пелериною своїх шат, гулькнув крізь відчинене вікно назад у свою приймальню.

— Заходь! — гукнув своїм владним голосом, глухуватим від маски.

Двері відчинилися, і ввійшов хлопець у чорному вбранні Сторожів Ночі. Блідий, худорлявий, з темними колами під фіялковими очима та чорною стернею обстриженого чуба.

— Ах, це ти, Ксанте! — мовив Орбікс, одразу впізнавши хлопця. — Що привело тебе до мене? Відбулася страта?

— Так, володарю… Але не це привело мене до вас. — Ксант помовчав. Повсякчасна незмога бачити очі Найвищого Сторожа незмінно викликала неспокій у кожного, хто з ним розмовляв. Тільки різкий голос давав сякого-такого ключа до його думок.

— Ну? — підстьобнув Орбікс.

— Я маю інформацію, — бовкнув Ксант.

Орбікс кивнув головою. Ксант Філатін був, безперечно, найбагатонадійнішим підмайстром — таким, що через багато-багато років міг би заступити його, Орбікса Ксаксіса, на посту Найвищого Сторожа Ночі. Після того, як Орбікс реквізував Ксанта в отого гладкого дурня Вокса Верлікса, хлопець досяг неабияких успіхів.

— Інформацію? — перепитав він. — Яку таку інформацію?

— Вона стосується Бібліотекарських Лицарів, — відповів Ксант, зневажливо сплюнувши на підлогу. — Нещодавно ми взяли в полон одного їхнього, і щойно на допиті він повідомив кілька цікавих фактів.

— Ну! — кинув Орбікс, потираючи свої руки в рукавичках.

— Вони збираються послати ще трьох підмайстрів у Темноліс на збір матеріалу для трактатів. Завтра вранці, коли…

— Тоді ми повинні схопити їх! — посміхнувся Орбікс за металевою маскою. — Ще трьох зрадників кинемо на містки понад безоднею!

— З вашого дозволу, повелителю, — майже пошепки прогугнявив Ксант. — Здається, я маю кращу ідею.

Орбікс люто глипнув на хлопця. Він не любив, щоб піддавали сумнівам його плани.

— Кращу ідею? — прогарчав він.

— Ну, властиво, не кращу, — позадкував Ксант, — але іншу. Може, вона вам більше припаде до вподоби.

— Кажи ж! — звелів Орбікс.

— Володарю! Якби ми налагодили таємну стежу за тими відступниками, це дало б нам давноочікувану нагоду викрити всю мережу зрадників. Ми могли б захопити всіх до одного ворогів Вежі ночі, які тільки діють між Нижнім містом і так званими Вільними галявинами.

— Але… — почав Орбікс.

— Перед нами вибір, як я його бачу, — поспішив закінчити думку Ксант. — Або взяти трьох підмайстрів зараз, або викрити всю зрадницьку змову завтра.

Орбікс звів брову вгору.

— І хто ж міг би стати тим шпигом, що взявся б виконати таке завдання? — запитав він.

Ксант скромно опустив голову.

— Розумію, — зронив Орбікс, задумано постукуючи пучками своїх кістлявих пальців по рилу маски.

Пропозиція була спокуслива, вельми спокуслива. Ох, як давно плекає він, Орбікс Ксаксіс, мрію піймати отих двох перекинчиків, Ульбуса Веспіуса й Таллуса Пенітакса, зрадливих Професорів Світлознавства і Темрявознавства, і мучити їх, аж поки вони розкаються, що перебігли у ворожий стан, та почнуть благати, щоб він їх простив. Авжеж, він залюбки їх простить. Простить усіх, хто тільки попадеться йому в лабети, — навіть Фенбруса Лодда.

А тоді візьме та й познімає голови їм усім.

— Дуже добре, Ксанте, — нарешті подав він голос. — Я даю тобі дозвіл податися за ними назирці.

— Дякую, повелителю! Дякую! — Уперше за всю розмову в Ксантовому голосі прорвалося почуття. — Ви не пошкодуєте, що так вирішили, володарю, слово честі!

— Сподіваюся, не пошкодую, Ксанте, — прозвучала холодна відповідь. — Якщо ж ти підведеш мене, тобі вже напевняка доведеться шкодувати, що я так вирішив. Закарбуй це собі на лобі!

Лиховісні слова Орбікса Ксаксіса ще лунали у Ксантових вухах, коли хлопець вийшов із палати і почав спускатися східцями вниз — шляхом, яким сюди прийшов. Накинувши каптура на голову і щільно загорнувшись у плаща, він тримався тіні, аби нікому не впадати в око. Ось він поминув спостережні містки, ось пройшов повз казарми сторожів, повз великі зали, лабораторії та кухні, все глибше й глибше спускаючись у темні, страхітливі каземати нижніх поверхів зловіщуватої Вежі ночі.