Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

Він шмигнув до ширшої труби, яка за п’ятдесят ступнів раптом вивела їх у Великий Головний тунель. Рук полегшено зітхнув. Обійшлося! Просто перед ними розкрилювалась арка входу до Великобуряної палати.

— Ходім, ходім, — понуро буркотів Фелікс. — Либонь, самі стоячі місця й лишилися.

Рук задивився на великі юрби, на всіх, хто зібрався на Церемонію Оголошення. Вони розтікалися з Великобуряної палати, шукаючи кращих місць.

— Як пощастить, шаснемо за двері, — сказав він.

— Завиграшки, — запевнив Фелікс. — Ану побережіть спини! — закричав він добродушно. — Дорогу підмайстрові з призначенням до Озерного приплаву!

У Великобуряній було незвичайно тепло — стільки напхалося до великої палати люду. На Чорнодеревному мосту ніде було яблуку впасти, а ще ж стільки ґав тулилося до окремих містків-помостів, стільки гойдалося на вертких летючих аналоях! Незабаром і Фелікс, і Рук уже обливалися потом, а їхня намокла одежа парувала.

Пропхавшись наперед крізь юрбу, що заповнила Чорно-деревний міст, Рук і Фелікс видерлися на нижню поперечку різьбленої балюстради і задивилися на менший Світляковий міст. Внизу під ними вода майже не текла, бо давно вже не було бучних дощів нагорі, а на плесі рясніли човни та плоти, які мало не черпали бортами воду, бо й на них повно було глядачів, а човнярі утримували суденця на місці довгими жердинами з гаками.

— Вони всі там, — зауважив Фелікс, повівши підборіддям у бік подіуму на Світляковому мосту.

Рук кивнув головою. Обабіч промовного балкону Великого Бібліотекаря, звідки Фенбрус Лодд звертався до юрби, сиділи у кріслах з високими спинками Професори Світло-знавства й Темрявознавства — Ульбус Веспіус і Таллус Пенітакс. Обидва були колись небознавцями, але потім, обурившись поведінкою Сторожів Ночі, вирішили пов’язати свою долю з Бібліотекарськими Академіками. А вже обабіч цих двох сиділи, по шестеро з кожного боку, старійшини бібліотеки.

Голос Фенбруса Лодда лунав по всій принишклій палаті.

— Ще ніколи Раді Трьох не було так нелегко вибрати майбутніх мандрівників до Озерного приплаву. І не за браком, зауважмо, підхожих кандидатів, а швидше навпаки. Кожен з ваших бібліотечних старійшин висував свого чудового претендента і наводив слушні аргументи на його користь…

Рук окинув поглядом усіх дванадцятьох достойників, одного за одним. Їхні кар’єри засадничо різнилися між собою. Декотрі були блискучі землезнавці, що повернулися з вигнання, аби допомогти новій підземній бібліотеці стати на ноги; інші — видатні небознавці, що подібно до самих Професорів Темрявознавства і Світлознавства перейшли на бік супротивника, коли превражі Сторожі Ночі запанували в Санктафраксі. Але в декого з них минуле було книгою за сімома замками. Руків погляд упав на Альквікса Венвакса. Добрий професор, що взяв хлопчину під своє крило, належав якраз до третіх. Його минуле повивала непроникна таємниця.

— Як і щоразу, — провадив Великий Бібліотекар, — ми звели цей короткий список до трьох осіб, яких ми, Рада Трьох, визнали, зрештою, найпідхожішими для поставленого перед ними завдання…

Рук крадькома зиркнув на Фелікса. Обличчя його друга променіло палким сподіванням. Удвох вони не раз обговорювали, що означає стати обранцем. Спершу подорож: через Нижнє місто, через Велику дорогу Багнищем і через Темноліс, — здійснити яку допоможуть вірні друзі бібліотекарів. Потім, після періоду напруженого навчання (про яке Фелікс згадував зазвичай скоромовкою), — побудова власного літального пристрою. І ось нині Феліксові мрії-сни про польоти мали нарешті справдитися!

— …не тільки святе, а ще й тяжке, — не вгавав Великий Бібліотекар, але вже тихішим голосом. — І вкрай небезпечне. Ті з вас, хто сподобився вибору, муситимуть боротися з самовпевненістю, найгіршим своїм ворогом. Вам доведеться завжди бути насторожі. Зовнішній світ — небезпечне місце.

Тут Руків погляд стрівся з очима Альквікса Венвакса. Професор ледь помітно кивнув головою бібліотекарському учневі, й Рук відповів йому в той самий спосіб, сподіваючись, що старий не помітить, як спалахнули в нього щоки. До нього дійшли чутки, що професор має намір узяти Рука, як хлопець підросте, до себе своїм постійним особистим помічником. Рук знав, що мав би бути вдячним, адже це, зрештою, саме те, про що мріє більшість бібліотекарських учнів. Але вже сама думка, що доведеться весь вік пронидіти в задушливих підземних нетрищах тунелів та камер, куди ніколи не зазирає сонце, здавалася хлопцеві безпросвітним страшним сном.