Пол Стюарт - Вокс

Естера зронила голову на груди, і кілька пергаменових аркушиків зіслизнуло з фартуха на долівку. Кухню виповнило рипуче хропіння старої гоблінихи.

Рук усміхнувся. Естера не забарилася заснути, тож можна було дати драла Обходячи сонну гобліниху, він цікавим оком глянув на рецепти, розкидані під її ногами. «Настоянка для вушного болю». «Меланхолійна масть». «Очні осліплювальні краплі» і «Спазматична мікстура»… Написи виведені її тонким недбалим письмом. Рук уже намірився йти далі, коли в око впав пергамен із написом «Настоянка для кольок у животі».

Рук перебіг очима текст. «Налити оцту з вербоягід, додати тілдерячого молока і кип’ятити, допоки зсядеться… Дати прочахнути… Якщо треба викликати блювоту, додати дрібку моху-буркотуна…»

Рук прочитав — і бридливо скривився. Давніше, коли Рук відбував вишкіл на Вільних галявинах, тролі-тягайла та ельфи-дубовики, які все життя студіювали властивості лікарських трав та рослин, навчали його рихтувати зілля та настоянки, здатні полегшувати страждання і тамувати болі. Але ця Естера Шпичколист!.. Злочестива гобліниха вдавалася до свого мистецтва з єдиною метою: сіяти біль та страждання. Рук пожирав очима ненависні «рецепти». Він бачив тільки одне застосування для цього мотлоху: згребти в оберемок і запхати в піч…

Але не зараз, іншим разом, мовив він собі на думці, відвертаючись. Тепер він мав вимкнутися з кухні й відшукати дев’ятий поверх.

Рук, скрадаючись, подався геть, і Естерине хропіння дедалі тихло. Ось він пірнув у прохолодний затінок, зоставивши позаду розпечену піч та кляту отруйницю.

Рук торував собі шлях серед стосів ящиків та звалищ мішків, обходив довжелезні столи, захаращені горщиками, банячками, бляшаним та шкляним посудом, повним дивоглядних мікстур. Урешті дістався сходів, що здіймалися високо вгору і губились у похмурій пітьмі. Рук побрався на дев’ятий поверх.

Уже на півдорозі його осяяв страшний здогад. Ану ж двері замкнені?..

Опинившись нагорі, Рук обережно взявся за ручку і повернув її — повільно, дуже повільно… тоді потяг до себе. Дякувати Небові — двері відчинилися, сварливо рипнувши іржавими завісами. Рук прослизнув у щілину, прудко зачинив їх за собою — і став як укопаний.

На тому кінці довжелезного вестибюлю спиною до Рука манячив, кулячись від холоду, старий Худайло.

Рук ковзнув за статую, закурену та засновану павутинням, і визирнув із-за її виставленої уперед ноги. Старий дворецький стояв самотою біля вхідних дверей і хукав собі в руки. Раптом статуя загрозливо похилилася, і Рук ледве встиг піймати її обіруч, щоб вона не гримнула долу й не розхряпалася на друзки.

— Та за кого він себе має, щоб оце старий Худайло чекав н а нього? Бачили ми таких високих і могутніх книжників… — бурчав дворецький, пританцьовуючи і поляскуючи себе руками по плечах. — Худайло закоцюб, — буркотів він невесело, — і зголоднів… Усі так і пнуться сісти на голову старому Худайлові, еге ж. Навіть обід не дадуть доїсти… — Гоблін знову повернувся до дверей, відхилив срібну бляшку дверного вічка, і припав до нього оком. — І де тільки його носить?

Поки Худайло стояв спиною до Рука, хлопець покинув свою схованку за статуєю і навшпиньки скрадався кам’яною долівкою, тримаючись ближче до статуй, вишикуваних попід стінами. Перебігаючи від скульптури до скульптури, Рук посувався до величезних сходів, що підіймалися вгору, виринаючи з мороку. Він уже перетяв півзали, коли раптом старий гоблін обернувся. Хлопець затамував подих і принишк, змішавшися з довколишніми статуями.

— Вічно у всіх на побігеньках та побігашках, — бурчав дворецький, — а що з того Худайлові? — Він пирхнув і заходив туди-сюди. — Хоча б добрим словом коли озвалися… — Він знову відвернувся.

Угорі над Руком щось тихо і лиховісно заскрипіло. Він інстинктивно впав додолу і прикрив руками голову.

БАХ!

По всьому вестибюлю прокотився наглий гуркіт, заходили ходором навколо хлопця обвішані павутинням статуї, неначе і їм закортіло прилучитися до свого камінного побратима, який брязнув об мармурову підлогу і розбився на скалки. У залі запала тиша.

— І отак ви думали застукати старого Худайла? — заверещав як на пуп старий гоблін, сварячись кулаком статуям, з’юрмленим в алькові над ним. Він кричав, і в голосі його вчувався тріумф, змішаний з убивчою зневагою.