Пол Стюарт - Вокс

Повертатися на кухню було далеко легше, ніж добиратися сюди. Самотяг ковзав донизу самохіть. Рукові тільки й лишалося, що притримувати линву, аби він надто не розганявся.

— Так он ти де, соколику! — гукнула Естера, коли хлопець досяг споду шахти. Він поминув камінну пащеку й опинився у задушливій кухняній жароті. — Я саме питала себе, де ти запропастився, — провадила вона, знову тягнучи його до печі. — Поки тебе не було, тут тяжко похолодало… Підкинь-но дровець у вогонь, голубчику мій. Та не жадуй.

— Слухаюся, — відказав Рук, ледве повертаючи язиком зі змори.

— І не забувай про міхи. Мушу ж я зігріти свої холодні, болящі кістки.

— Слухаюся.

— А коли ти з цим покінчиш, не завадило б нарубати ще трохи дровець. Їх, певно, в нас замало.

— Так, — відказав Рук. Він повернув Естері порожню колбу та корка, зітхнув і почвалав до дров’яної купи.

Рук падав з ніг від утоми, та розум його гарячково працював: запитання, на які не знаходилося відповіді, та неймовірні припущення аж роїлися йому в голові. Що воно за дитятко? Навіщо його створено і яке його призначення?

Одне він міг сказати напевне: з тим усім малося розібратись. А коли зрозумів, хто відповів би на всі запитання, його пройняв, незважаючи на кухняне пекло, крижаний холод…

Це міг зробити тільки господар Палацу статуй — сам Вокс Верлікс!

— Не шкодуй дровець, соколику! Піч холоне, — не вщухав рипучий Естерин голос.

— Слухаюся, — змучено відповів Рук. Минулої ночі він спав тривожно: без угаву верзлися мудровані рецепти для кривавникових жолудів і фракспилу та лиховісне гладке дитятко, яке кривило свою поліровану мідяну мармизу і верещало зі скаженою люттю: «Ще! Ще! Ще!» Так і не відпочивши за ніч, Рук повернувся до нескінченної виснажливої праці в задушливій кухні. О, що то була за мука!

Коли він підіймав громіздкий оцупок, аби скинути його в ненаситне пічне жерло, зморене його тіло звів корч, і Рук закляк, безпорадно кліпаючи очима. Тим часом у кухняному куті сиділи в широких різьблених кріслах-гойдалках Естера та Бурштинотопова нянька Вогнецвітка Хитродум і шепотілися, забувши про все на світі.

— Есті, любонько, я дала йому три крапельки твоєї настоянки зі світляка, як ти й радила, — просторікувала Вогнецвітка, киваючи головою в бік духоблуда, який дрімав біля них у фотелі. — Та, боюся, помага воно, як мертвому кадило, — додала вона. — Есті, б’юся об заклад, він до неї звикає. Довелося ще додати крапельку твого, е… — Вона прищулила очі й по-змовницькому нахилилася до розмовниці, — особливого зілля.

— О, Вогнецвітко! — закудкудакала Естера. — Я ж тобі казала — тільки у скрайній потребі. Розумієш, одна краплина — то забагато, і…

— Есті, любонько, ти ж бо знаєш, яка я обачна. Крім того, він постійно бурчить — тут і залізні нерви не витримають. Зрештою — поглянь на нього зараз. — Велетка-нянька поблажливо усміхнулася духоблудові. — Спить, як немовля.

Тут Естера краєчком ока постерегла Рука.

— Даруй мені, Вогнецвітко, — перепросила вона. — Я зараз. Одна нога тут, а друга там.

Підстаркувата гобліниха шатнулася до столу, націдила шклянку зеленої рідини з олив’яного глека і квапливо підійшла до печі.

— А ось і ми, соколику, — звернулася вона до Рука. — Випий душком.

Рук роззирнувся довкіл затуманеним поглядом. Естера тицьнула шклянку йому в руки, хлопець підніс її до вуст. Щойно пригубивши, Рук прожогом відчув, як у нього вливаються свіжі сили, і пожадливо висьорбав решту зеленого соку. Рідина розлилася по жилах, збадьоривши тіло і прояснивши голову.

— Дякую, — зронив Рук.

Естера здивовано похитала головою.

— Подумати тільки. Яка спрага! Знаєш, ти нагадав мені Птахосвиста… Бідолашний соколик Птахосвист… — додала вона замислено. Вона сягнула вперед і взяла Рука за плече своїми кістлявими великим і вказівним пальцями. — На смак нічогеньке, правда? — запитала вона. — Знамените Естерине зіллячко знаменито зміцнює твоє здоров’я.

— Так, — погодився Рук. І він не брехав. За недовгий час, проведений в Естериній кухні, тяжка праця і незвична дієта, звісно, не могли не датися взнаки. Він міг це відчути

Хлопець устиг помітно поширшати у плечах і став міцніший у руках.

— Ну що ж, ходімо, соколику, — мовила Естера. — Побачимо, як ти послуговуєшся своїми файними юними м’язами. Підкинь дровець і ставай до отих міхів.