Пол Стюарт - Вокс

— Чудово! — прошамкав старий гоблін. — Скачи сюди, номере одинадцятий, — поквапив він Рука. — Та не барися. Іди за мною.

Бережно притискаючи колбу до грудей, Рук рвучко відштовхнувся ногами і, скочивши на долівку, опинився у розкішній залі з прозорим склепінням. Нещадимий жар, що стояв у ній, задушливою ковдрою огорнув Рука.

Над головою зносилася прозора шкляна баня, крізь яку видніло сліпуче небо. Блискучі скалки розбитих шиб валялися долі навколо величезного круглого столу акурат посередині зали, нашвидкуруч підлатаного з допомогою мотуззя та дерев’яних рейок. По один його бік, ближче до Рука, лежала величезна кам’яна голова, сліпо солопіючи некліпними очима на дерев’яні дошки. По другий, вочевидячки дисгармонуючи з ветхою вишуканістю зали, розкарячилася дерев’яна споруда, ступнів із двадцять, а то й більше заввишки, де на вершечку, немов яйце в гнізді, спочивала здорова металева куля. Сюди й прямував Худайло.

Хрупаючи шкляними скалками, гоблін обійшов стіл і зупинився під неоковирною конструкцією. Рук став біля старого і з цікавістю спостерігав, як Худайло взяв якийсь інструмент, прихилений до дерев’яної снасті — подобу ріжка, ступнів із двадцять завдовжки. Покректуючи з натуги, Худайло підняв інструмент і приклав розширений розтруб до поверхні металевої кулі, а другий кінець — до свого вуха. Його суха і морхла пика розпливлася в задоволеній усмішці.

— Дитятко просить їсти, — вирік він. — Воно вже майже повне, але ще не цілком… — Він відірвався від рурки, обернувся до Рука і наказав: — Ходи за мною. Ходи за Худайлом, ми дамо йому гам-гам.

Рук узяв колбу під ліву пахву і слідом за гобліном побрався вгору хисткою драбиною. Сходження виявилося важчим, ніж можна було гадати. Дерево було шорстке, і Рук раз по раз заганяв у пальці скіпки, щаблі незручні й зарідкі, а тут ще й колба, ладна вислизнути першої-ліпшої миті… Нарешті хлопець, намагаючись не відставати від Худайла, видерся грубим і довгим навскісним трямом до горішньої перехресної конструкції, де спочивала величезна куля.

— Ще дрібку — і ми вже там, номере одинадцятий, — підбадьорливо кинув через плече Худайло.

Рук спустив очі додолу. До підлоги, здавалося, було кілька миль. Знову глянув угору. Він уже був упорівень з кулею. Зблизька з’ясувалося, що вона з мідяним полиском, поділена на сегменти і найбільше скидається на лісову помаранчу. Схожість цю посилювала довга, схожа на стеблину линва, що звисала з невеличкого отвору в спідній її частині. Худайло зліз нагору і простяг руку хлопцеві.

— Сюди, — сказав він. — А тепер — правіше і сходь до платформи.

Рук сягнув угору, піймав гобліна за руку, і видряпався до нього. Обидва стояли на платформі у формі кільця навколо низу кулі.

— Поглянь-но лишень на це дитятко, — прошепотів Худайло. — Хорошунчик, правда? — Він любовно провів пальцями по гладенькій глянсуватій оболонці кулі. — Дитятко це задумав господар. А створив я, Худайло. Достоту, як він велів. Хороше дитятко. Хороше велике дитятко.

Високо в небі безгучно промайнув білий крук. Від його винозорих очей не сховалося те, що діялося під скляною банею величезного Палацу статуй.

— Бачиш накривку, номере одинадцятий? Ген там, посередині дитятка, — шепотів Худайло. — Зніми її. Обережненько… — Рук справно виконував усі вказівки. — А тепер висип туди те, що в колбі. Все до останньої окрушини. Тільки скоренько, поки в дитятко не проникла ота мерзенна вільгота. Ми ж не хочемо, аби… Поки що не хочемо.

Стискаючи колбу отерплими пальцями, Рук сповільна підняв посудину вгору. Різко нахиливши її вниз, уткнув шийку в отвір у мідяному корпусі. Шийка щільно прилягла до отвору.

Заки порошок пересипався в кулю, Рук крізь шкляне дно колби зазирнув усередину «дитятка». Воно було засипане майже по вінця. Хлопець постукав по шклу, і витрусив останні окрушини червоного порошку. Одним рвійним рухом висмикнув спорожнену колбу, прибив накривку і щільно її закрутив.

— Та й по всьому! — прокричав у самісіньке вухо Худайло. Гоблін з очевидною втіхою погладжував крутого бока величезної кулі. — Ще трохи — і ми вщерть наповнимо наше дитятко. Господар нами пишатиме.

Гоблін спустився з риштувань, Рук за ним.

— Дитятко наїлося, — ляснув хлопця по плечу старий, — тож я радив би тобі чимдуж поспішати назад. Ти ж не хочеш нариватися на стару Естеру Шпичколист? Худайло знає, чим воно пахне. — Худайло легенько провів вузлуватою рукою по своєму череву. — Не наривайся, як не хочеш качатися по землі від болю в животі. Естера в цьому ділі мастак. Затям собі слова старого Худайла.