Пол Стюарт - Вокс

Рук визирнув із-за постаменту статуї, що правила йому за сховок. Дворецький, немов скаженюка, гилив носаками камінні скалки.

— Гадаєте, я тільки й жду, коли ви мене прикандичите, так? Умисне повернуся до вас спиною, га? Ба ні, вам, бевзям, не угнатися за старим Худайлом! Ніколи в світі! — Гоблін зловтішно хихикнув і рушив до дверей на кухню. — Ось зараз Худайло тебе змете та й викине на смітник. З богом, як мовиться, Парасю!

Гоблін зник у дверній проймі. Рук не дочікувався кращої нагоди. Згинці вибіг прожогом на сходи, перестрибуючи через приступку, здолав перший марш і причаївся на першому сходовому помістку в затінку різьбленої гвинтової колони. Він озирнувся назад і побачив, що Худайло вже вертається назад, ступаючи по мармуровій підлозі й стискаючи під пахвою важке ґудзувате мітлище. Монотонно насвистуючи, гоблін заходився змітати уламки статуї на купу.

— Поважний відвідувач, — буркотів собі під ніс гоблін. — Не годиться псувати йому враження…

Рук відвернувся і рушив далі вишуканими сходами, ухиляючись від ясних сонячних парусів, що падали навскоси, просмикуючись крізь високі вікна; він волів триматися тіні. З усіх боків на нього дивилися статуї. Вони стояли на постаментах та платформах, на кожному сходовому помістку, ними були заставлені коридори, що розбігалися навсібіч, мов спиці велетенського колеса. Сотні статуй, не кажи тобі величезне кам’яне військо, чаїлися в мороці і ждали, ждали…

Спокійно, мовив собі на думці Рук, це ж усього-на-всього статуї. Обтесані брили каменю, та й годі.

На сходах було холодно, але то була не єдина причина його дрижаків. Коли хлопець поминав статуї, ті наче оживали і шепотілися, а подеколи Рукові навіть видавалося, ніби краєчком ока він вловлює, як вони рухаються. Та коли хлопець різко обертався на той рух, статуї були незворушні, як і перше.

Коли Рук піднявся до шостого помістка, в затхлому повітрі запахло терпкуватим м’ятним духом масті. Десь далеко хтось закашляв, почувся примарний голос Вогнецвітки, який тут, серед лунких коридорі в, звучав медоточиво і воднораз лиховісно.

— Не сидітимеш тихенько — не зможу гаразд тебе натерти, — бубоніла Вогнецвітка. — І твій кашель ніколи не пройде.

Рук наддав ходи і вже не спинявся, аж поки не досяг дев’ятого поверху. Приставши на мить віддихатися, роззирнувся.

Помісток, де він стояв, нічим не нагадував тих, що він поминув. Мармурова підлога була тут не однотонна, а викладена так, що кахлі утворювали хитромудрі візерунки. Хлопець додивився, що то не абстрактні узори, а радше численні химерно переплетені зображення всілякої звірини, як знайомої, так і незнаної.

Вухо тварини, схожої на деревного зайця, було водночас і пащекою риби-болотниці, а її спинний плавець, своєю чергою, розмежовував між собою товстелезні лаписька блукайбурмила, намальованого вище. Лемурчик плавко переходив у різуна, чорна випнута щелепа однієї тварини утворювала неподільне ціле з білим крилом іншої істоти. Шпиряй-різак переливався в пурхай-лезо, мордобрил — у повзуна. Малюнки нескінченною вервечкою тяглися через один-однісінький широченний коридор, що йшов від помістка. Один-однісінький, відзначив про себе Рук, на відміну від решти поверхів, де коридори розбігалися від помістка врізнобіч.

Кінець коридору видніло високе вікно. Сонячне світло, ллючись крізь нього, осявало частину коридору, грало на кришталевій люстрі й розліталося від неї навсібіч палахкими веселковими списиками. Ті лелітки весело вистрибували по білому мармуру статуй, а також іскріли на кахляній долівці.

Пройшовши півкоридора, Рук постеріг праворуч від себе вмуровану в стіну багато оздоблену дверну раму, а в ній — двері, прикрашені емблемою високого посадовця: сонцеподібне коло, розбите на сегменти кривулями блискавок. Такий самий візерунок Рук бачив на Воксовому медальйоні.

— Господарева палата, — прошепотів хлопець.

Він подався далі коридором, тримаючись сутіні під стіною, коли раптом почувся якийсь грюк. Хлопець різко зупинився, прошмигнув у темряву заснованого павутинням алькова, де колись, мабуть, теж стояла статуя, і зачаївся. Звук долинав знадвору, десь найпевніш чоло будівлі рішилося ще однієї статуї.

Коли гуркіт ущух, на зміну йому прийшов інший звук, уже не такий далекий. Хтось шкряботів металом по каменю. Відтак щось глухо хруснуло, і враз у високому вікні з’явився гоблін з Титуґґової сторожі. Він був у повному бойовому спорядженні. Рук забився ще далі в альков і затамував подих.