Пол Стюарт - Вокс

Рук підвівся і з усієї сили затряс плетеною з пруття кліткою, намагаючись роз’єднати лозини. Він гамселив по них руками і ногами, пропихав між ними ножа і намагався пиляти дерево — даремна праця! Ловецька яма не збиралася так просто розлучатися зі своєю здобиччю.

— Але ж мусить тут бути хоч якийсь вихід, — простогнав Рук.

— І думати про нього забудьте! — долинув із-під протилежної кліткової стінки притлумлений голос. — Я вже шукала.

Рук здуміло втопив очі в морок.

— Хто там? — прошепотів він.

— М-мене звати Гільда, — проквилив невидимий голос. — І я страх боюся. Сиджу тут уже цілу вічність, і… — вона здригнулася, — незабаром… незабаром по нас прийдуть.

Рук відчув, як волосся ворушиться йому на потилиці — такий страх і відчай бриніли в тоненькому, схожому на дитячий голосочку.

— Їсти хочеш? — запитав він лагідно. — Я маю кілька сушених байрак-ягід. І окраєць чорного хліба…

— Води, — попрохала Гільда. — Пане, чи не знайдеться у вас трохи води? Я помираю зі спраги.

— Так, так, — поквапно відповів їй Рук і відчепив від пояса пляшку з водою. — Ось! — Він сягнув рукою в той бік, звідки долинав голос.

Хлопець відчув, як рука бранки ковзнула по його пальцях і взяла баклагу. Розляглося булькання — звук ковтків. Рук усміхнувся, потішений, що хоч у такий спосіб зумів допомогти бідолашці.

— Дякую, пане, — відповіла по хвилі Гільда, — від щирого серця дякую.

Рук знову простяг руку. Він відчув, як пляшка торкнулася його пучок, та не встиг він її схопити, як вона вислизнула зі жмені й брязнула об дно клітки.

— Ой, яка прикрість! Не гнівайтесь на мене, пане! — зойкнула Гільда. — Далебі, мені дуже прикро!

— Нічого, Гільдо, — заспокоїв Рук. — Не переймайся!

Він присів і, понишпоривши в кишенях — лівій і правій, — добув із кожної по маленькому шорсткому камінчику. Відтак поклав їх на долоню один біля одного — і всю клітку враз осяяло тепле жовте світло. Гільда ахнула.

— Лелечки-леле! — вигукнула вона. — Чарівні камені!

Рук усміхнувся.

— Небесні кристали, — пояснив він. — Мені їх подарував сам Професор Світлознавства у Великій бібліотеці.

— То ви бібліотекар? — запитала Гільда, і голосок її побожно затремтів.

Рук зиркнув на її допитливе личко, на широко розплющені, здивовані очі. Тьмяне світло небесних кристалів освітило її кінчасті вушка, грубезну фарбовану косу, широкий ніс…

— Ага, так ти дрібногобліниха, — сказав він.

— Так, щонайщиріша, — підтвердила Гільда. — Бідна дрібногобліниха зі Східного кварталу. Я йшла з дорученням від моєї бабусі, еге ж, саме так, пане, коли ті гобліни натюкали на мене своїх вовків, знічев’я, пане, задля розваги… Всього-но задля розваги… — Маленька дрібногобліниха схопила голову в руки і заридала.

Рук поклав долоню їй на плече і легенько його стис.

Гільда підвела личко, воно було мокре від сліз.

— Моя бабця, пане, — вбога швачка, як мовиться, швачка з пуп’янку. А тепер має клопіт із здоров’ям, втрачає зір. Бабуся в усьому покладається на мене, он воно як… О, не гнівіться на мене, пане, що я нічим не змогла віддячити вам за воду…

— Не журіться, Гільдо, все буде добре, — запевнив Рук. Тільцем дрібногоблінихи знову струснули важкі ридання, вона міцно вхопилася за хлопцеву руку.

— О, пане, оті вовчиська!.. — тіпалася в риданнях Гільда. — Як вони виють, пускають слину і гарчать… Добродію, вони бігли за мною слідом. А я… я подумала, що перехитрую їх, і сховалась у люк водозбігу… — Бранка тяжко зітхнула. — І ось що з того вийшло! — заголосила вона, і сльози знову ринули їй по щоках.

— Буде, буде, — втішав її Рук. — Повір, я розумію, що діється у твоїй душі.

— О, пане! — Бідолашка, ридаючи, кинулася до Рука і обвила його шию худенькими ручками. Кошик захилитався, з далеких закутків тунельного лабіринту до Рука долетів писк щуроптахів. — Але тепер усе буде гаразд, правда, пане? — запитала вона. — Ви ж бо не привид — ви справді живете й дихаєте, справді Бібліотекарський Лицар із чарівними камінчиками і всім таким. — Гільда дедалі міцніше стискала Рукову шию.

— Атож, так воно й буде, — трохи розгублено відказав Рук і незграбно погладив її по спині.