Пол Стюарт - Вокс

Як близько вони були! почало доходити до Рука. Аж надто близько…

— Що таке, Шарпуне? — долинув до Рука гоблінів голос. — Ти щось зачув, друзяко?

— І ти теж, Баламуте? — озвався другий голос. — У чім річ? Невже там щось є?

Рукові на мить завмерло серце. Вовки вчули його запах. Звірі знали, що він тут.

Рвучко крутнувшись на п’ятах, Рук жахнув назад у вузенький завулочок, чимдалі від цієї моторошної місцини. Спотикаючись та шкопиртаючи, він на мить обернувся і побачив, як гобліни, чиї чорні силуети бовваніли проти світла наприкінці заулочка, поприсідали біля своїх вовків і вовтузяться з їхніми нашийниками. Вони нацьковували лісових вовків на Рука!

Зібравши всі сили, Рук пустився тікати.

— Агов, Розбою, він тікає, — гукнув один із гоблінів.

— Нікуди не дінеться, — відповів другий. — Баламуте, ти біжиш сюди. А ти, Шарпуне, друзяко, через городи. Отак! Перекрийте йому вихід із завулка!

Рук стрімголов летів вузьким завулком, серце товклося у грудях, як навіжене. Треба добігти до його кінця раніше від вовків! За хлопцевими підрахунками, лишалося ще ступнів із двадцять. Не бозна-скільки, але лісові вовки славилися навальним бігом. Рук чув, як звірі, повискуючи гнали ліворуч і праворуч, рівнобіжними заулками. У голові роїлися жахливі спогади дитинства, і не було на те ніякої ради. Работоргівці, лісові сіроманці, батьки, коли він востаннє бачив їх живими… Повискування робилося дедалі збудженіше. Будь-якої миті жахливі тварюки могли досягти кінця заулка і відтяти йому шлях до втечі…

— Ну давай же, давай, — підганяв себе Рук.

Ближче до кінця заулка прохід ледь поширшав. Рук вихором промчав останні десять кроків, вибіг на вузеньку вуличку і кинувся в інший заулок навпроти. Сіроманці, об-лизня спіймавши, гналися за ним далі. У повітрі незграйним дуетом лунав їхній збуджений гавкіт.

Рук мав знайти якийсь спосіб чимшвидше утекти, відшукати якийсь водозбіг, кудою він міг би проникнути в канал і зацію. Риштаковий люк! Він мав знайти риштаковий люк. І то негайно!

Піт струменів по тілу і так змочив чупер, аж той прилип хлопцеві до чола. Новий день обіцяв бути надзвичайно скварним і не менш вологим. Але спинитися Рук не міг. Біжучи на другому диханні, про яке він перше і гадки не мав, хлопець на перехресті різко взяв ліворуч і помчав темним заулком, де кишіли ранішні торгівці та біржові гравці й було тісно від дрібних майстерень. У носі крутило від смороду розпеченого заліза та паленого дерева: шлях Руків пролягав уже через заулок столярів і токарів, сповнений гуду токарних верстатів та вищання дискових пил.

— Агов! Обережніше! — лунали роз’юшені голоси. — Вважай, куди біжиш!

Та Рук не звертав на них уваги. То пусте, що він Бібліотекарський Лицар — ні про яку чемність чи обачність тепер не могло бути й мови. Тільки не тепер. Усе, що треба йому тепер — це відірватися від переслідувачів.

Нараз бігти завулком стало легше, позаяк печерники та тролі пороснули врізнобіч, даючи втікачеві дорогу. Спершу Рук подумав, що вони розступаються перед ним. Та збігла якась мить — і до нього почав доходити зміст того, що кричали, пурнаючи у сховки, ремісники:

— Лісові вовки! Лісові вовки!

Не стишуючи бігу, Рук озирнувся назад. Хай там що, а він таки сподівався випередити цих страховинних звірюк. Та досить було уздріти палаючі очі й заслинену пащеку вовка, що перший гнався за ним, як усі сподіванки полетіли шкереберть. Звір наздоганяв Рука. Першої-ліпшої миті вовчисько міг спіймати його за п’яти. Рук побіг далі, та ба! — другий вовк, мабуть, зробив таки коло, відтинаючи йому шлях, бо он уже манячить попереду на тому кінці завулка. Ось хлопців погляд стрівся з очима хижака… Вовк вищирив зуби і погрозливо загарчав.

Не вагаючись ані миті, Рук дременув до майстерні ліворуч. Із-за токарного верстата на нього обурено витріщився лісовий троль, весь у зморшках, із бульбатим носом і тяжко зизоокий.

— Щоб тебе роздер дуб-кривавник, чи тямиш ти, що робиш! — заревів троль, коли Рук на бігу поперевертав йому знеобачки всі шпинделі, точені ніжки для столу та інструменти. — Я… А-а-а! Лісові вовки!

— Даруйте! — гукнув йому Рук. Розчахнувши двері, він влетів до кімнатинки за майстернею і крізь вікно у протилежній стіні виплигнув на вулицю.

Гупнувши додолу, хлопець перекинувся — і вмить зіп’явся на ноги. Вовки були в кімнаті за його спиною і гарчали, наперед смакуючи втікачеву кров. Рук доп’явся до віконниць, гучно їх прибив і замкнув на засув.