Пол Стюарт - Вокс

Розлігся страшенний гуркіт, тріск — і болісний виск, коли спершу перший, а потім і другий лісові вовки з розгону ввігналися в дерев’яні дошки. Зарипіли завіси, угнулися дошки, але віконниці залишилися на місці.

— Велика дяка Небові й Землі, — муркнув собі під ніс Рук і знову взяв ноги на плечі.

Лісові вовки завили з лютощів, і Рук почув, як вони шарахнули з майстерні назад до завулка. Вони не збиралися відступати.

Я теж так просто не дамся, затявся Рук.

Він промчав під аркою між двома доволі пристойними на вигляд будівлями, навпроти яких, коли його не зраджувала пам’ять, ташувалися Колісників осторонець та Спілчанський молитовний дім. Він був саме там, де й прагнув бути, — там, де починалася центральна частина Нижнього міста. Місцина та була досить рясно помережена водозбігами, як великими, так і малими. Пробігши критий перехід, він опинився на другому майдані, значно пишнішому, ніж той, де був Східний колодязь. Ліворуч від нього розмістився Центральний водограй — його колись величний водяний каскад тепер звівся до низенького, опецькуватого водяного стовпа. А праворуч від нього…

— Благословенні будьте, Небо і Земля, — промурмотів собі під ніс Рук.

Нарешті перед ним був водозбіг. Він кинувся до нього і зазирнув усередину. Вмонтований у величезну кам’яну плиту, круглий і ґратчастий, він належав до числа старожитніх водозбігів. Хлопець ухопився пальцями за чавунні ґратки і потяг їх до себе.

Від протилежного краю майдану долинуло вищання: один вовк уже добіг до майдану. Отже, невдовзі мав нагодитися і другий.

Зціпивши зуби і впершись ногами в землю, Рук натужно захрипів і шарпнув з усієї сили. Почувся тихий звук, мов по залізу шкрябнули піском, і ляда водозбігу піддалася. Рук відсунув її набік і мерщій спустив ноги у підземельну темноту.

Вовки, передчуваючи, що здобич їхня от-от вислизне, щодуху гнали до нього. Рук гарячково силкувався намацати правою ногою перший щабель залізної драбини, що, як він знав, мала б кріпитися десь усередині вузького колодязя, — і знайшов її. Тоді обернувся, сягнув угору і насунув ляду водозбігу на її місце перед самим носом у лісового вовка.

У колодязі було темно, хоч око виколи. Рук чув, як над його головою лісові вовки розпачливо шкребли металеві ґратки і завивали в безсилій злобі.

— Задовго телилися, — тихенько поглузував він. Вовки, немов збагнувши марність своїх зусиль, раптом перестали скиглити і подріботіли геть. Рук полегшено осміхнувся. Відтак, востаннє зиркнувши вгору на ясні цяточки просвітів у металевих ґратках, почав спускатися вниз. Щабель за щаблем, він чимраз нижче спускався прямовисною рурою, що мала вивести його в один з поперечних тунелів, прокладених у підземних глибинах. Трішечки удачі, і він повернеться до Бібліотеки Великобуряної палати ще перше, ніж…

— А-а-а! — закричав Рук, коли ліва його нога провалилася в порожнечу. Наступного щабля не виявилося.

Далі все сподіялося блискавично. Права нога хлопцева зслизнула, руки відірвалися від поручнів, і він — це також врізалося йому в пам’ять — перекинувшись у повітрі, впав горілиць.

— У-у-у! — голосно простогнав Рук. Він так забився, аж йому зайняло дух.

«Де я?» — подумав Рук, приходячи до тями. І тут йому сяйнув жахливий здогад. Ні, цього не може бути … Цього не мало б бути…

Повільно, обережно він розплющив очі: скрізь куди не глянь, атраментово-чорна непроглядна пітьма! Рук обачно помацав круг себе руками. Пальці його натрапили на стіни, кругляві та тверді й немовби сплетені з лісовербної лози… Щось наче здоровенний кошик…

Рук застогнав. Тепер він знав уже запевне, куди попав.

Хлопець опинився всередині однієї з пасток, яких понаставляли тут гобліни-охоронці умисне для тих, хто зважиться дати тягу з Нижнього міста. Ловецькі ями — так їх називали. Поміщені всередині вхідних каналізаційних отворів акурат під зумисне понівеченими драбинами, вони скидалися на нори омарів-брудокопів. Рук був Бібліотекарський Лицар, тож мав би знати це і ні на мить не втрачати пильності. Натомість він спускався драбиною сліпма, почуваючи себе в цілковитій безпеці.

Ловецькі ями. Рук похитав головою. Назва — кращої не придумаєш, гірко подумав хлопець, і ось він, Рук Човновод, став найсвіжішою їхньою жертвою. Дійшло до нього й те, чому вовки не переслідували його так ревно. Яким же треба бути йолопом! Таж вони взагалі його не переслідували, а просто гнали до водозбігу з пасткою. Звірі дурили хлопця, і той попався на гачок, проковтнувши його разом з волосінню та поплавцем. Лишилося тільки підсікти — і прощавай воле!