Олег Авраменко: Первісна. Дорога на Тір Мінеган

Скрушно зітхнувши, дівчина відступила від вікна. Вона мала велику підозру, що батько вже остаточно відмовився від наміру вдруге одружитись, отож Ейрін і далі залишатиметься його спадкоємицею, полонянкою свого високого становища, яке обмежувало її свободу незгірш за в’язничні ґрати. А вона ж так жадала звільнитися!..

Притиснувши до грудей книжку, Ейрін вийшла з бібліотеки, піднялася поверхом вище і по ґалереї, що тяглась уздовж внутрішнього муру, подалася до Князівської Вежі. Чи то пак, до Королівської — Тир Бренінол. Її назву змінили менше року тому, коли Ейрінин батько, князь Келлах, проголосив себе королем Ленніру.

Ейрін досі не могла звикнути до нового батькового титулу і до нового статусу їхньої маленької країни, що тулилася між трьома великими державами, кожна провінція в яких не поступалася за розмірами всьому Леннірові. Та й решта Південних Королівств були значно більші, їхні правителі мешкали в палацах, мали свої столиці — а в Леннірі такої не існувало з тієї простої причини, що тут не було жодного пристойного міста, лише села та невеличкі містечка. Ну, а замок, хай навіть це Кардуґал з його п’ятьма вежами і двома кільцями фортечних мурів, нітрохи не тягнув на горде ймення столиці.

Проте Ейрін аж ніяк не вважала це недоліком Кардуґала. Вона любила замок, де провела всі п’ятнадцять років свого життя, і не проміняла б його на жодне місто. Та попри те дівчина пристрасно мріяла коли-небудь вирватися звідси, вирушити в тривалу подорож, побувати в усіх куточках Абраду — не лише Південного, а й Північного, відвідати різні країни континенту і всі найбільші острови, а передовсім — леґендарний Ініс Шінан, не менш леґендарний Тір Мінеган і геть загадковий Ініс на н-Драйґ, де майже тисячу років тому помер останній у світі дракон… На жаль, про все це їй залишалося тільки мріяти.

Ґалерея була відкритою, опівденне сонце палило несамовито, і Ейрін пошкодувала, що не пішла коридором на першому поверсі. Дарма що на ній була лише легенька сукня без нижніх спідниць, вона все одно мало не зомлівала від спеки. Заздрісно подумавши про те, який свіжий вигляд мала леді Шайна, ніби пекучі сонячні промені й розжарене повітря зовсім не діймали її в дорозі, Ейрін прискорила ходу, майже бігцем дісталася кінця ґалереї і з насолодою поринула в приємну прохолоду Королівської Вежі. Товсті кам’яні стіни в поєднанні з чарами, накладеними на них Іґаном аб Кіном, придворним чаклуном Кардуґала, захищали житлові приміщення замку від палких обіймів літа, а взимку надійно утримували всередині тепло, завдяки чому не доводилося надто сильно палити каміни.

Ейрін вибігла по сходах на п’ятий поверх, де було розташовано дівочі покої, і передовсім зазирнула до своєї кузини Фіннели з наміром розповісти їй про леді Шайну і разом з нею дочекатися майстра Левеліна, що мав доповісти про прибуття гості. Сьогодні зранку батько з дядьком Рісом поїхали на полювання, і до їхнього повернення Ейрін залишалася головною в Кардуґалі. Принаймні, формально.

Фіннели в себе не було, а чергова покоївка повідомила, що недавно вона подалася гуляти по замку. Тоді Ейрін пройшла до своєї спальні, там скинула м’які туфельки, забралася з ногами на широке ліжко і розгорнула на колінах книжку, яку щойно принесла з бібліотеки. На титульній сторінці великими літерами було надруковано: „РОЗДУМИ ПРО МОР ДЕОРАХ“, нижче, дрібнішим шрифтом: „Кара Великого Дива чи підступи Китрайла?“, і в третьому рядку заголовка: „А може, щось інше?“

Наявність таких вільнодумних книжок у бібліотеці Кардуґала постійно слугувала предметом запеклих суперечок між Ейріниним дідом, князем Тирнаном аб Овайном, і місцевим духівником, Еваном аб Гивелом. Позаторік, після смерті старого князя превелебний Еван замірився був очистити бібліотеку від „єретичної погані“, проте новий князь, Келлах аб Тирнан, хоча й не цікавився філософськими проблемами, катеґорично заборонив йому чіпати батькові книжки, пригрозивши вигнанням із Кардуґала. Духівнику довелося скоритись — боротьба за чистоту віри, безумовно, справа свята, але й втрачати своє місце при дворі він анітрохи не хотів, надто ж з огляду на те, що Леннір от-от мав стати королівством. Відтоді превелебний Еван більше не заводив мови про знищення книжок, а крім того, ще й мусив миритися з тим, що мало не на кожній сповіді Ейрін, із чистісіньких пустощів, цитувала йому уривки з наукових трактатів, які суперечили офіційній доктрині Духовної Ради Півдня. У минулому він міг дозволити собі конфліктувати з князем, але поводитися так із королем та королівською дочкою вже не наважувався.