Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

На щоці Гейба зблиснула фальшива сльоза.

— Скажу вам по правді, міс Волтерс, — розпатякував він, — якби не Лапонька, моя порадниця й втішниця, то не знати, що й робив би. Мій пасинок забрав у мене найдорожче. Мою дружину… мій «камаро». Вибачте, мені боляче про це говорити.

— І таке відбувається тут, в Америці. — Барбара Волтерс обернулася до камери. — Людина, зломлена горем. Підліток із серйозними психічними проблемами. Дозвольте мені ще раз показати вам останнє з отриманих нами фото цього дефективного юного втікача, зроблене тиждень тому в Денвері.

На екрані з’явилася зерниста фотографія, на якій були я, Аннабет і Гровер. Ми розмовляли з Аресом на тлі ресторану «Колорадо».

— Хто ж вони — решта дітей на цій фотографії? — драматично спитала Барбара Волтерс. — Хто цей чоловік поруч із ними? Хто він, Персі Джексон: злочинець, терорист чи жертва нового жахливого культу, що пройшла психологічну обробку? У наступному репортажі ми поговоримо з провідним дитячим психологом. Залишайтеся з нами.

— Ходімо, — сказав Гровер.

Він відтягнув мене від вітрини, перш ніж я встиг розтрощити її.

Сутеніло, і на вулицях почали з’являтися всілякі обірвані особистості, що бажали розважитися й пополювати. Зрозумійте мене правильно. Адже я родом із Нью-Йорка. Мене так просто не злякати. Але в Лос-Анджелесі відчуття було зовсім інакше. Там, удома, все здавалося близьким. І неважливо — велике це місто чи мале, але там ти міг дістатися куди завгодно, не заблукавши. Розташування вулиць і підземка якимось чином були впорядковані між собою. Там була своя, цілком певна система. Хлопчисько, якщо не дурне, завжди могло знайти безпечне містечко.

Натомість у Лос-Анджелесі усе було зовсім інакше. Він розповзався довкруж хаотично, ускладнюючи пересування. Він нагадував мені Ареса. Лос-Анджелесу не достатньо бути великим; йому треба доводити це, виробляючи якомога більше галасу, стаючи заплутаним і дивовижним. Я гадки не мав, як нам розшукати вхід до царства мертвих до завтрашнього дня — дня літнього сонцестояння.

Ми проходили повз банди, які збиралися влаштувати гуртове зґвалтування, збоченців, любителів вуличної різанини, — усі вони дивилися на нас, ніби розмірковуючи, чи варто бруднити об нас руки.

Коли ми поспіхом увійшли до якогось провулка, голос із темряви гукнув:

— Гей, ти!

Я спинився, як останній дурень.

Не встиг я й оком кліпнути, як нас уже оточили. Банда підлітків кільцем обступила нас. Усього осіб шість — білі хлоп’ята у дорогому вбранні з лютими обличчями. Зовсім як в Йєнсі: багатенькі хлоп’ята вирішили погратися в поганих хлопців.

Інстинктивно я зняв ковпачок із меча.

Коли меч з’явився невідь звідки, хлопці позадкували, але їхній вожак був або повний кретин, або відчайдух, тому що продовжував сунути на мене зі складаним ножем.

Я змахнув мечем — і це було помилкою.

Хлопець пронизливо зойкнув. Але, мабуть, він був стовідсотковим смертним, оскільки лезо Анаклузмоса, не завдавши йому ніякої шкоди, пройшло крізь груди.

— Якого…

Я зрозумів, що дуже швидко шок у нього зміниться на лють, і тому щосили гукнув до Аннабет і Гровера:

— Тікайте!

Відштовхнувши двох хлопців, ми помчали вулицею, гадки не маючи, куди вона веде. Завернули за ріг.

— Туди! — вказала Аннабет.

У всьому кварталі, схоже, була відчинена одна-єдина крамниця, вітрини якої яскраво світилися неоновим світлом. Вивіска над дверима для мене виглядала приблизно так: «CRSTUY’S WATRE BDE ALPAC E».

— «Палац водяних ліжок Крусті», — переклав Гровер.

Судячи з назви, я зайшов би до такого закладу лише за крайніх умов, але зараз це було саме те, що треба.

Ми заскочили у двері крамниці й, пригнувшись, сховалися за якимось водяним ліжком. За мить за вітриною промчала банда.

— Гадаю, вони нас не помітили, — захекано мовив Гровер.

— Кого це не помітили? — пролунав позаду грубий бас.

Ми дружньо скочили на ноги.

За нами стояв хлопець, схожий на динозавра на відпочинку. Заввишки був футів із сім, цілком голомозий. У нього була сіра зморшкувата шкіра, набряклі повіки й посміхався він холодною посмішкою рептилії. Хлопець повільно рухався, але мені здалося, що за потреби він може пересуватися набагато швидше.

Костюм його цілком відповідав вбранню з казино «Лотос». Він ніби був взятий напрокат із сімдесятих років. Строката шовкова сорочка, розстебнута до половини волохатих грудей. Лацкани оксамитового піджака завширшки з посадочну смугу. Годі було порахувати, скільки саме срібних ланцюжків накрутив цей хлопець собі на шию.