Неподалік лінії прибою боролися двоє чоловіків. Вони мали вигляд справжніх борців, яких показують по ящику: мускулясті, бородаті, довговолосі. На обох були грецькі туніки, на одному з синьою смугою, на іншому — із зеленою. Вони то відчайдушно хапали один одного руками, то завдавали нищівних ударів, то билися лобами, і при кожній атаці спалахувала блискавка, небо темнішало, вітер міцнішав.
Я повинен був зупинити їх. Навіщо — не знаю. Але чим швидше я намагався бігти, тим сильніше вітер відкидав мене назад, аж поки я вже не міг зробити ані кроку, безпорадно тупцяючи на піску.
Крізь рев моря, що штормило, я чув, як той, хто був у синьому, кричав тому, що в зеленому: «Віддай! Віддай!» Як у дитячому садку, коли б’ються через іграшку.
Хвилі ставали все більшими, розбиваючись об скелі й бризкаючи на мене сіллю.
«Припиніть! Досить битися!» — заволав я.
Земля здригнулася. Звідкись знизу залунав регіт і голос, такий низький та зловісний, що у мене кров застигла в жилах.
«Іди-но сюди, маленький герою, — неголосно й проникливо мовив голос. — Іди!»
Глибочезна розколина розверзлася у мене під ногами, і вела вона прямісінько до центру Землі. Ноги мої ковзнули, і пітьма проковтнула мене.
Я прокинувся, упевнений, що все ще падаю.
Але я так само лежав на ліжку в будиночку номер три. Організм підказував, що настав ранок, але за вікном було темно, вряди-годи гримів грім. Насувався шторм. Отже, нічого мені не наснилося.
Я почув стукіт копит біля порогу, потім постукали у двері мого будиночка.
— Увійдіть!
Гровер улетів усередину, вигляд він мав стривожений.
— Тебе хоче бачити містер Д.
— Навіщо?
— Він хоче вбити… Але нехай краще він сам тобі все розповість.
Я швидко натягнув на себе одяг і поквапився за Гровером, упевнений, що рухаюсь назустріч великим неприємностям.
Уже кілька днів поспіль я постійно чекав, що мене закличуть до Великого будинку. Адже я вважав, що саме зараз, коли мене визнали за сина Посейдона, одного з богів Великої трійці, які не повинні були мати дітей, залишатися живим із мого боку — вже злочин. Можливо, інші боги обговорювали, як краще за все покарати мене за це, і ось нарешті містер Д. готовий виголосити їхній вердикт.
Небо над усім Лонг-Айлендом виглядало так, ніби суп із чорнил ось-ось закипить. Важка дощова завіса рухалась у нашому напрямку. Я спитав у Гровера, чи не потрібна нам парасоля.
— Ні, — відповів той. — Тут ніколи не дощить, хоч іноді дуже б хотілося.
— А це тоді якого біса? — Я вказав рукою на бурю, яка наближалася.
Гровер заклопотано глянув на небо.
— Минеться. Погана погода нас завжди обминає.
Я зрозумів, що він правий. За той тиждень, що я був тут, небо ані разу не хмарилось. Декілька дощових хмар, які я помітив, просто оминали нашу долину.
Але шторм… це вам не жарти.
На волейбольному майданчику хлопці з будиночка Аполлона грали проти сатирів. Близнюки Діоніса блукали довкола полуничних ланів, сприяючи дозріванню ягід. Усе ніби йшло своєю чергою, але всюди відчувалося якесь напруження. Очі всіх мешканців були прикуті до бурі, яка насувалась.
Ми з Гровером підвелись на веранду Великого будинку. Діоніс сидів за столом для безика у тій самій гавайській сорочці, й перед ним так само стояла бляшанка дієтичної коли — словом, як першого дня. Хірон сидів навпроти у своєму бутафорському інвалідному візку. Вони грали проти двох невидимих суперників: у повітрі плавали карти.
— Так, так, — мовив містер Д., не підводячи очей. — А ось і наша маленька знаменитість.
Я промовчав.
— Підійди ближче, — звелів містер Д. — І не чекай, що я буду леститися перед тобою через те, що твій батько цей старий похітливий бородань.
У небі спалахнула блискавка. Від грому задвигтіли шибки.
— Тю-тю-тю, — передражнив Діоніс.
Хірон з удаваним інтересом втупився у свої карти. Гровер сховався за перилами, тупцяючи копитами.
— Була б моя воля, — продовжив містер Д., — я підпалив би вогником усі твої молекули разом. Ми все б тут чистенько підмели — і на тому кінець. Але Хірону здається, що це суперечило б моїй місії в цьому чортовому таборі: тримати братів наших менших подалі від небезпеки.
— Випадкове займання — також форма небезпеки, містере Д., — втрутився Хірон.
— Дурня, — кинув Діоніс. — Хлопчисько нічого б не відчув. Тим не менш, я погодився бути стриманішим. Гадаю, краще перетворити тебе на дельфіна й відіслати до татуся.
— Містере Д… — застеріг Хірон.
Читать дальше