— Непогано, герою.
Я озирнувся, але її вже не було.
— Чорт забирай, де ти навчився так битися? — несподівано пролунав голос дівчини.
У повітрі згущувалося мерехтіння, з якого виринула Аннабет, тримаючи в руках бейсболку «Янкіз» так, ніби щойно скинула її з голови.
Я відчув, що починаю дратуватися. Я навіть не став згадувати, що якусь мить до того вона була невидимою.
— Ти мене підставила, — огризнувся я. — Кинула тут, оскільки знала, що Клариса женеться за мною, а Луку послала на фланг. Ти все це заздалегідь вигадала.
— Я ж тобі казала. Афіна завжди має план про всяк випадок.
— План для того, щоб мене тут на порох зітерли?
— А з’явилася так швидко, як могла. Я навіть хотіла втрутитись, але… — Вона знизала плечима. — Але тобі моя допомога не знадобилась.
Раптом вона помітила мою поранену руку.
— Як це вийшло?
— Мечем, — буркнув я. — А ти як думала?
— Ні, я про те, що це був поріз від меча, а тепер — поглянь…
Крові не було й видно. На місці глибокої рани залишилась біла подряпина, яка загоювалась на очах. Поки я приголомшено вдивлявся у неї, подряпина перетворилась на невеличкий шрам, а потім і зовсім щезла.
— Як… як усе це трапилось? — промурмотів я.
Аннабет напружено міркувала. Я буквально чув, як шестерні крутяться у неї в голові. Вона подивилась на мої ноги, потім на зламаного списа Клариси й сазала:
— Вийди з води, Персі.
— Що?
— Просто вийди.
Вийшовши на берег, я миттю відчув страшенну слабкість. Руки знову стали німіти. Адреналін закінчився. Я ледве було не впав, але Аннабет підхопила мене.
— О, Стікс! — лайнулась вона. — Це погано. Я не хотіла… Просто гадала — це Зевс…
Перш ніж я встиг запитати, що вона має на увазі, залунало те саме псяче гарчання, тільки набагато ближче. Пронизливе виття розідрало лісову тишу.
Радісні вигуки мешканців табору вмить стихли. Хірон крикнув щось давньогрецькою, але я, хоч і з невеличким запізненням, зрозумів його слова:
— Усім бути готовими! Мій лук!
Аннабет вихопила меч.
Потім на скелі, просто перед нами, з’явився чорний собака завбільшки з носорога, з червоними, як палаюча лава очима, та іклами, схожими на кинджали.
Ця потвора дивилась просто на мене.
Ніхто не рушив із місця, тільки Аннабет вигукнула:
— Персі, тікай!
Вона спробувала прикрити мене собою, але істота виявилась спритнішою. Вона перестрибнула через Аннабет — дещо велетенське, темне, волохате — і кинулась на мене. Я звалився на землю, відчуваючи, як кігті, гострі, наче лезо, роздирають мої обладунки, але тут один за одним почулися звуки, схожі на виляск батога, немов рвався папір. У шию істоти вп’ялися стріли. Монстр впав мертвий до моїх ніг.
Якимось дивом я уцілів. Мені не хотілося дивитися на мої розідрані обладунки. Груди в мене були мокрі й теплі, я зрозумів, що мене важко поранено. Ще мить — і монстр розідрав би мене на шматки.
Хірон наблизився до нас, тримаючи в руках лук, його обличчя спохмурніло.
— Di immortales! — вигукнула Аннабет. — Цей диявольський пес із Полів покарання. Вони не повинні були… Ніхто не очікував…
— Хтось його закликав, — сказав Хірон. — Хтось із мешканців табору.
Підійшов Лука, здавалось, він забув про прапор та мить свого тріумфу.
— Це все Персі винний! — заволала Клариса. — Персі його закликав!
— Заспокойся, дитя, — звелів їй Хірон.
Ми дивилися, як тіло пса поволі стає тінню, всотується в землю й щезає.
— Ти поранений, — нагадала Аннабет. — Швидше, Персі, давай знову до води.
— Я в порядку.
— Ні, не в порядку, — заперечила вона. — Хіроне, поглянь на це.
Я надто втомився, щоб сперечатися. Просто ступив назад у струмок, а весь табір з’юрмився довкола.
Раптом я відчув себе краще. Рани на моїх грудях загоювались. Хтось із мешканців табору голосно перевів дух.
— Слухайте, я… я не знаю, чому так коїться, — мовив я, намагаючись вибачитись. — Мені шкода…
Але ніхто не дивився на те, як загоюються мої рани. Вони дивилися кудись вгору над моєю головою.
— Персі… — Аннабет також вказала кудись вгору…
Коли я підняв голову, знамення вже тануло, але я встиг помітити щось на кшталт голограми, яка мерехтіла й оберталася у зеленкуватому сяйві. Це був спис із трьома зубцями — тризубець.
— Твій батько, — пробурмотіла Аннабет. — Оце вже справді погана новина.
— Здійснилося! — виголосив Хірон.
Усі довкола стали опускатися навколішки, навіть мешканці будиночка Ареса, хоч, як на мене, великої радощі вони при цьому не відчували.
Читать дальше