Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Затаївши подих, я став підніматись драбиною.

Горище було захаращене всіляким давньогрецьким мотлохом. Обладунки обплело павутинням, колись блискучі щити знищила іржа, біля стіни були звалені один на один старі корабельні рундуки зі шкіри з наліпками «Ітака», «Острів Цирцеї» та «Земля амазонок». На довгастому столі було повно скляних посудин, в яких плавали заспиртовані кудлаті лапи, величезні жовті очиська та інші частини тіла монстрів. На стіні висів запилюжений трофей, схожий на голову гігантської змії, але з рогами й зубами, схожими на акулячі. Табличка повідомляла: «ГОЛОВА ГІДРИ № 1, Вудсток, Нью-Йорк, 1969».

Біля вікна на дерев’яному стільці з трьома ніжками сидів найбільш огидний з усіх експонат — мумія. Але не звичайна мумія, загорнута в ганчір’я: це було зморшкувате й висохле до неможливості жіноче тіло. Тонка, як пергамент, шкіра на обличчі стягувалась на маківці, а на місці очей виблискували вузькі скловидні щілини, ніби туди вставили шматочки мармуру. Ця жінка померла дуже давно.

Розглядаючи її, я відчув, як шкіра вкривається сиротами. З рота мумії раптом вилетіли пасма зеленого диму, що стали закручуватись підлогою, шиплячи, немов двадцять тисяч зміюк. Я обернувся, збираючись втекти, але люк було вже зачинено. Голос, що виходив нізвідки, залунав у мене в голові, вповзаючи у вухо, наче змія, і кільцями звиваючись довкола мого мозку: «Я — дух Дельфійський, що пророкує від особи Аполлона, вбивці могутнього Піфона. Підійди ближче, той хто шукає, і запитуй».

Я хотів було відповісти: «Ні, дякую, вибачте, я помилився дверима, мені потрібен туалет».

Але я змусив себе глибоко вдихнути і спробувати заспокоїтись.

Мумія була не жива. Вона являла собою гидотне вмістилище чогось такого… якоїсь сили, що звивалась довкола мене зеленкуватим туманом. Але присутність цієї сили не була зловісною, як моя математичка місіс Додз чи Мінотавр. Це скоріше нагадувало відчуття, що асоціювалося з трьома прялями долі, яких я бачив на шосе за фруктовою яткою: щось давнє, могутнє і явно нелюдське. Але не зацікавлене в тому, щоб убити мене.

Нарешті я наважився спитати:

— Яка доля мені судилася?

Клубочучись, дим погустішав, вкриваючи мене й стіл із заспиртованими органами монстрів. Раптом виникло четверо чоловіків, які сиділи за столом, граючи в карти. Тепер я міг чітко розрізнити їхні обличчя. Це був Смердюк Гейб та його приятелі.

Я несамохіть стиснув кулаки, хоч усвідомлював, що ця партія в покер не може бути реальністю. Це всього лише ілюзія, сплетена з туману.

Гейб обернувся до мене й мовив рипучим голосом Оракула: «Ти вирушиш на захід і зустрінешся з богом, що зрадив».

Приятель Гейба, що сидів праворуч, подивився на мене й вирік тим самим голосом: «Ти знайдеш вкрадене і повернеш його цілим і неушкодженим».

Приятель ліворуч кинув дві фішки й виголосив: «Ти будеш зраджений тим, хто називає себе твоїм другом».

Нарешті Едді, наш управляючий, вирік найбільш зловісне пророцтво: «І врешті-решт ти не зможеш врятувати найголовніше».

Фігури стали танути в тумані. Спочатку я був надто приголомшений, щоб вимовити хоч слово, але побачивши, що туман, клубочучись, обертається на величезну зелену змію, знов заповзаючи в рота мумії, закричав:

— Постривай! Що ти мала на увазі? Який друг? Що я не зможу врятувати?

Зміїний хвіст щез у роті мумії. Вона відкинулась назад, притулившись до стіни. Вуста мумії були так щільно стиснуті, що можна було подумати, ніби вона не розкривала рот щонайменше сотню років. І на горищі знову запанувала тиша; це було просто закинуте приміщення, захаращене старими експонатами.

Я подумав, що навіть простоявши тут цілу вічність і вкрившись павутинням, все одно розумнішим не стану.

Моя аудієнція в Оракула скінчилася.

— Ну, як? — спитав мене Хірон.

Я важко гепнувся в крісло поряд із картковим столиком.

— Вона сказала, що я знайду й поверну вкрадене.

— Чудово! — Гровер присунувся ближче, збуджено жуючи залишки бляшанки з-під дієтичної коли.

— Що саме сказав Оракул? — наполягав Хірон. — Це важливо.

Голос рептилії ще лящав у мене у вухах.

— Вона… вона сказала, що я вирушу на захід і побачу бога, який зрадив. Знайду вкрадене і поверну його цілим і неушкодженим.

— Я так і знав! — вигукнув Гровер.

— Що-небудь ще? — спитав явно незадоволений Хірон.

Я не хотів розповідати йому все до кінця.

Який саме друг мене зрадить? Не так вже й багато у мене друзів.