Корнелія Функе: Чорнильне серце

Мо обійняв Меґі за плечі й усміхнувсь. Але дивився він цієї миті не на доньку. Дев’ять років — час довгий, дуже довгий.

— О, вийшло! У мене вийшло! — вигукнув Фарид, відчиняючи дверцята.

Та не встигли Реза й Елінор ступити й кроку до виходу, як із найтемнішого кутка в клітці підвелася постать і накинулась на першу жінку, котра опинилася на її шляху, — на матір Меґі.

— Стій! — процідив крізь зуби Баста. — Стій, не поспішай! Куди це ти зібралася, Резо? Чи не до своєї сімейки? Гадаєш, я не чув, про що ви перешіптувалися — там, у склепі?! Помиляєтесь, я все чув!

— Відпусти її! — закричала Меґі. — Відпусти!

І чому вона не звернула уваги на оту темну колоду, що нерухомо лежала в кутку? Як вона могла подумати, що Баста загинув разом із Каприкорном?! Але як вийшло так, що він лишився живий? Чому він не зник, як Пласконіс, Кокерель і решта чорних курток?

— Відпусти її, Басто! — Мо говорив тихо, так ніби розмовляти голосно вже не мав сили. — Ти звідси однаково не вийдеш, навіть якщо триматимеш її. І ніхто тобі не допоможе, бо нікого з них уже немає.

— А я кажу, вийду! — злостиво процідив Баста. — Якщо ти мене не випустиш, я придушу їй горлянку. І скручу її тоненьку шийку. А ти, власне, знаєш, що вона не розмовляє? Вона не годна видати жодного звуку, тому що її вичитував отой партач Даріус! Вона німа, як риба. Гарненька німа рибка! Але ж ти, наскільки я тебе знаю, візьмеш її назад і таку, еге ж?

Мо нічого не відповів, і Баста засміявся.

— Чому ти лишився живий?! — вигукнула Елінор. — Чому ти не ґиґнув, як твій господар, чи не розтанув у повітрі? Кажи!

Баста стенув плечима.

— Звідки мені знати? — пробурмотів він, тримаючи однією рукою Резу за шию.

Вона спробувала копнути його ногою, але він стис їй горло ще дужче.

— Зрештою, — провадив Баста, — Сорока теж нікуди не ділася — мабуть, через те, що брудну роботу завше перекидала на когось іншого. А щодо мене… Можливо, тепер я належу до людей добрих, адже я сидів, замкнений у цій клітці? А може, я ще тут, бо давно вже нічого не підпалював, а від убивств діставав насолоду здебільшого Пласконіс? Усяк може бути… А тепер пропусти мене, ти, книгоїдко!

Однак Елінор навіть не поворухнулася.

— Ні! — сказала вона. — Ти вийдеш звідси лише після того, як відпустиш її! Ця історія має скінчитися щасливо. І ти, виродку, в останню хвилину її не зіпсуєш. Це кажу тобі я, Елінор Лоредан! — Вона рішуче заступила собою дверцята клітки. — Цього разу ти без ножа, — провадила вона загрозливо тихим голосом. — Ти маєш лише свого паскудного язика, але тепер він тобі, повір, не допоможе. Ткни йому межи очі, Терезо! Копай цього мерзотника ногами, кусай його за пальці!

Але скористатися цією порадою Тереза не встигла. Зненацька Баста відштовхнув її від себе, та так, що вона налетіла на Елінор, обхопивши її обома руками, — її й Мо, який поспішив жінкам на допомогу.

Тим часом Баста метнувся до відчинених дверцят, відкинув убік ошелешених Фарида й Меґі і подався геть, обминаючи щойно воскреслих, які, мов сновиди, все ще блукали святковим майданчиком. І не встигли Фарид і Мо кинутися за ним навздогін, як він зник з очей.

— Що ж, чудово! — промурмотіла Елінор, виходячи вслід за Терезою з клітки. — Тепер цей негідник ганятиметься за мною у снах, і щоразу, коли в моєму парку щось зашарудить, мені здаватиметься, ніби в моє горло впирається його ніж.

Та зник не лише Баста. Цієї ночі не зосталося сліду й Сороки. А коли вони, стомлені, вирушили до автостоянки, щоб знайти яку-небудь машину й виїхати нарешті з Каприкорнового села, то виявилося, що позникали й усі машини. Тепер уже темна стоянка була геть порожня.

— Ні, скажіть мені, що це неправда! — простогнала Елінор. — Невже нам знов доведеться брести пішки? Всю оту розтриклятущу, всіяну колючками дорогу — пішки?!

— Ну, звісно, — озвався Мо. — Якщо в тебе випадково не знайдеться телефона.

Відколи втік Баста, Мо ні на крок не відходив від Терези. Він стурбовано оглянув її шию: на ній і досі ще були червоні сліди від Бастиних пальців. Потім Мо пропустив крізь пальці пасмо її кіс і сказав, що темні йому до вподоби навіть більше. Але дев’ять років — час і справді немалий, і Меґі бачила, як обережно ступали обоє назустріч одне одному — немовби вузенькою кладкою через безмежну порожнечу.

Телефона в Елінор, певна річ, не було: відібрати його наказав Каприкорн. І хоч Фарид одразу кинувся обшукувати обгорілий Каприкорнів будинок, телефона там не виявилося.

Зрештою вони вирішили перебути цю ніч — останню — в селі разом з усіма тими, кого Феноліо вирвав з лабетів смерті. Ніч усе ще стояла тепла, ясна, до ранку можна було переспати й під деревами.