Корнелія Функе: Чорнильне серце

— Фариде, — нарешті почула Меґі батьків голос, — чи зможеш ти відімкнути цю клітку?

Аж тепер дівчинка виткнула голову з-під батькової руки й побачила, що Сорока й досі стоїть неподалік. Чому вона не зникла? Даріус усе ще міцно тримав її, немов боявся того, що може статися, якщо він її відпустить. Але Сорока вже не дриґалася й не випручувалась. Вона мовчки дивилася на Каприкорна, і сльози котилися її вилицюватим обличчям, невеличким м'яким підборіддям і дощовими краплями спадали на сукню.

Фарид спритно, як Ґвін, зіскочив з помосту й підбіг до клітки, стежачи краєм ока за Привидом. Але той стояв так само нерухомо, немовби вже ніколи не зрушить з місця взагалі.

— Меґі, — шепнув Мо, — може, підійдемо до в’язнів? У бідолашної Елінор вигляд досить змучений. А крім того, я хочу тебе з кимось познайомити.

Фарид уже заходився біля дверцят клітки, а обидві жінки мовчки дивилися на Мо й Меґі.

— Мене з нею вже не треба знайомити, — сказала Меґі, стискаючи батькову руку. — Я знаю, хто це. Знаю вже давно й дуже хотіла розповісти й тобі, але ж тебе не було. Однак треба ще дещо прочитати. Кілька останніх рядків. — Дівчинка дістала книжку з-під батькової куртки й, погортавши сторінки, знайшла аркуш Феноліо. — Він написав їх на звороті, тому що на одній сторінці не вистачило місця, — пояснила вона. — Просто Феноліо не вміє писати дрібними літерами.

Феноліо…

Меґі опустила аркуша й роззирнулася навсібіч. Але Феноліо ніде не було. Чи не забрали його з собою Каприкорнові люди? А може?..

— Мо, його немає! — приголомшено промовила Меґі.

— Зараз я його пошукаю, — заспокоїв її Мо. — А тепер читай скоріше! Чи, може, це зроблю я?

— Ні!

Привид поворухнувся, ступив крок до мертвого Каприкорна, відсахнувся й вайлувато, наче ведмідь на арені цирку, повернув назад. Меґі здалося, що вона почула стогін. Фарид аж присів біля клітки, коли червоні очиці зиркнули в його бік. Елінор і Тереза також відсахнулись. Але Меґі твердим голосом прочитала:

— «Привид застиг на місці, і спогади завдавали йому такого глибокого болю, що він, здавалося, ось-ось розірве здоровила на шматки. У голові в нього лунали всі оті крики й стогони, а його сіру шкіру пекли сльози чужих людей. Їхній страх їв йому очі, мов дим. Але потім цілком несподівано він відчув у собі щось нове. Воно змусило його згорбитися, опуститись навколішки. І раптом уся його страшна постать розпалася, а всі ті, з чийого попелу він був створений, воскресли: чоловіки, жінки, діти, собаки, коти, кобольди, феї й ще багато-багато інших істот».

Меґі бачила, як ці істоти заповнюють спорожнілий майданчик. Їх ставало чимдалі більше. Вони збилися до гурту там, де щойно зник Привид, і роззирались довкола, ніби щойно прокинулися зі сну. І тоді Меґі прочитала останні слова, написані Феноліо:

— «Вони ніби попрокидалися від страшного сну, й нарешті все стало добре».

— Його більш немає! — сказала Меґі, коли Мо взяв у неї з рук аркуш Феноліо й поклав назад у книжку. — Він зник, тату! Тепер Феноліо в книжці. Я знаю.

Мо глянув на книжку й сховав її знов собі під куртку.

— Так, здається, ти маєш рацію, — промовив він. — Та поки що ми нічого не можемо змінити.

І потяг Меґі за собою з помосту крізь юрбу людей і дивних істот, що хазяйнували на Каприкорновому майданчику, так ніби ніколи його й не полишали. Приєднався до них і Даріус. Сороку він зрештою відпустив, і тепер вона стояла біля стільця, де доти сиділа Меґі. Спершись кістлявими руками на спинку, стара німо схлипувала, її обличчя було геть безвиразне, неначе в ній уже не зосталося нічого, крім сліз.

Коли Меґі й Мо рушили до клітки з Резою та Елінор, у коси дівчинці залетіла фея — крихітне блакитношкіре створіння, яке заходилося велемовно вибачатися. Потім Меґі спіткнулась об якусь кошлату істоту, що нагадувала напівлюдину-напівтварину, й нарешті мало не наступила на чоловічка, який, судячи з усього, був цілком зі скла. Дивні ж мешканці завелися в Каприкорновому селі!

Вони підійшли до клітки. Фарид, насупивши брови, усе ще чаклував над замком. Він намагався відімкнути його і так і сяк, бурмотів, нібито все робить точнісінько, як йому показував Вогнерукий, але цей замок, мовляв, просто зовсім не такий.

— Чудеса, та й годі! — пожартувала Елінор, притискаючись обличчям до ґрат. — Нас не проковтнув отой Привид, то тепер ми, на жаль, помремо в цій клітці з голоду! Що скажеш про свою доцю, Мо? Хоробра дівчинка, чи не так? Я би на її місці не прочитала б жодного слова. Господи, коли та стара карга надумала вихопити у неї книжку, в мене мало не спинилося серце.