Дара Корній: Крила кольору хмар

— І піду, — кидаю з викликом в очі Софії.

Чи я не пан собі? Що хочу, те й роблю .

— Посунься. — Забагато скрізь цієї Інни. От зараз заступила собою весь прохід.

— Ти що здуріла, санні ? Підеш за Ірку просити? Просто тобі мед горл , тобто мати Тереза! — із щирим запалом видихає Інна.

Здається, інші цілком згодні з таким діагнозом. От тільки захоплення він у них не викликає.

Тим часом Мишко намагається втрутитися в розмову, запевнити всіх, що просити за Ірен до начальства слід іти йому. А кому ж іще? Він-бо мужчина! Смішний аргумент. Це розуміє і Павло, знаючи запальну вдачу колеги. І тому якнайдохідливіше пояснює підлеглому, що той нікуди не піде, хіба що додому: відчергував, ключі знайшов — і спатоньки, нема чого під ногами плутатися.

— Адо… — Аж тепер помічаю, що Мишко стоїть у мене за спиною і має вигляд винуватий і трохи збентежений. — Дякую, Адо. За мною борг. А я борги віддаю.

Я мовчки киваю. Навіть не кидаю звичну ідіотичну фразу, що недолюблюю боржників. Бо я Мишку завинила. І він має рацію: борги слід віддавати. А от цікаво, чи він узагалі пригадує, як колись «випадково» допоміг одній малолітній дурепі, що втекла з дому та опинилася посеред ночі одна-однісінька в незнайомому місті? Погане товариство, брудні думки, вчинки та слова… Стільки рук та огиди, що ти розумієш: з усім тим навіть тобі не впоратися. Скільки років минуло? Три, здається, чи чотири… Хоча це дуже схоже на Михайла: погратися в захисника стражденних, урізати одному п’яному гадові по писку, другому — по ребрах, третьому зламати ніс, а потім довести, ледь хизуючись подвигами, до безпечного місця перелякану жертву. Помахати рукою на прощання, мовляв, хай щастить. І… не впізнати те дівчисько, коли воно через кілька років влаштується на роботу до «Темного янгола». Бо дівчинка виросла.

— Мам, даремно ти так! Ми з Юлею на концерті! На благодійному! — гукає в мобілку чорнявий хлопець, затискаючи друге вухо вільною рукою, аби не так допікала гучна музика. — Ну, тут іще знайомі виступають, попросили підтримати, квитки купити!

Його супутниця, фарбована в яскраво-рудий колір, після почутого мало не проливає коктейль на куценький топик, густо всіяний мерехтливими блискітками. Зрозуміти її легко: не можна брехати аж так нахабно, навіть любим-дорогим родичам.

Та хлопець ще не закінчив:

— А потім ми підемо в кіно… Ну, мам, нічого не пізно… Я, врешті, дорослий!

Останній аргумент не видається його матері переконливим. Рейтинг хлопця різко падає в очах рудуватої Юлі. Дівчина презирливо кривиться, не відриваючи губ від коктейльної соломинки. Хлопець розуміє все правильно, тож таки наважується натиснути на відбій стільникового, уриваючи материнське повчання.

Кивнув мені. Ох, нарешті, бо вже втомилася патрулювати цей столик. І, аби відновити повагу супутниці, хлопець робить щедре замовлення, вдавано солідно підвищивши голос.

За сусіднім столиком дві подруги, чи то й сестри (однакові зачіски, схожий макіяж і навіть спіднички однаковісінькі) відразу пожвавилися. Ураз відсунули вбік свої напої. На столі з’являються косметички, дзеркальця, білявки нашвидкуруч причепурюються. Та, що впоралася раніше, заклично-кокетливо всміхається сусіду. Що далі? А нічого. Зараз не до буденних спостережень. Адже в мене справді важливий клієнт.

Уявіть собі таке: сидить собі за столиком нестарий іще чоловік у дорогому костюмі при краватці. Так, буцімто не до нічного клубу прийшов, а до найвишуканішого ресторану міста. Ніби знічев’я уважно вивчає темну обкладинку папки з меню. Збоку може видатися, що він заклопотаний своїми думками чи просто з показною терплячістю чекає непоквапливу офіціантку. Та це лишень ілюзія. Бо щоразу я чую від нього одне і те саме: «Будь-ласка, шановна панночко, каву без кофеїну й помаранчевий фреш». І щоразу відбувається одне й те саме з ретельним дотриманням усіх дрібниць. Відвідувач сидить за двома філіжанками кави цілісіньку ніч.

Якоїсь середи цього поважного пана не виявилося на звичному місці. Ох і сполошилося наше начальство! І знати б, чому всі зітхнули із полегкістю, коли він наступної середи з’явився за своїм столиком? Я не стала вивідувати причину, розпитувати чи вголос чудуватися. Зрештою, мені байдуже. У кожного власні джмелі в голові. Тож і не здивувалася, коли саме мені довірили обслуговувати цього таємничого клієнта.

От і сьогодні та сама історія. Інна: «Адо, твій клієнт чекає!» Перечіпаюся через її тривожний погляд і вимушено посміхаюся. Дратує вона мене сьогодні. Тож намагаюся думати про сторонні речі. Скажімо, навіщо людина щоразу прискіпливо вивчає меню, якщо однаково робить одне і те ж замовлення, не відступаючи від нього ні на крок?