Дара Корній: Крила кольору хмар

Випещені чоловічі пальці з доглянутими нігтями дрібно постукують по обкладинці меню. Він нервує, чого не виказував ніколи досі. Це погано. Не люблю, коли хтось порушує церемонію. Нічого гарного це не віщує. І справді. Замість байдуже зробленого стандартного замовлення раптом чується:

— Скажіть, панночко Адо , — його погляд на мить затримується на моєму бейджику. І це вперше. Дивно, раніше його не цікавило моє ім’я. Зрештою, очевидно, як і я сама. — Скажіть, шановна, чи буде сьогодні виступ такої білявки, ну, натуральної? Вона й справді талановито танцює.

— Так, Ірен сьогодні виступатиме. — Зрештою, нормальне запитання. Невже клієнт не може поцікавитися можливими змінами в програмі? Мені ж слід лише ввічливо відповідати. — Ірен доволі гарно танцює, бо займалася цим професійно.

— Невже? Що ж, це чудово… — Схоже, він думає про щось інше, говорить автоматично.

А я от не певна, що все справді гаразд. Ще трохи — і почну сумніватися, чи варто було допомагати Ірині. Чи, радше, Мишкові.

За роздумами не зауважую, коли настрій клієнта знову змінюється. Мало не з полегкістю отримую традиційне замовлення. Усміхаюся, для годиться черкаю в записнику і збираюся відійти на кухню. Аж раптом… Навздогін чую:

— Панночко Адо, скажіть, будь ласка, чи вам подобається ваша робота?

Не знаю, чи хто в курсі, але навіть у найзавантаженіший вечір, коли клієнти немов змагаються, хто замовлятиме частіше, інколи випадають невеличкі п’ятихвилинні перерви. От і зараз нікому за моїми столиками не прагнеться замовити щось їстівне, нікому не потрібні запальнички і навіть ніхто не бажає, щоб йому саме зараз і ні хвилиною пізніше витрусили попільничку. Тому миттєво зникаю у курилці.

І, звісно, натикаюся на Інну. Та, ледь звузивши очі, зацікавлено ковзає поглядом по моєму обличчю. Невже знову почне щось патякати про Ірен? Чи вирішить уточнити, як там справи у Клари й чи справді та захворіла? Я недолюблюю Інну. Тому розмовляти нам нема про що.

Інна тим часом квапливо простягає мені надірвану пачку з ментоловими цигарками. Єдине, що я періодично забуваю, — це купити цигарки. Можливо, сподіваюся, що врешті зможу кинути курити? Проте, відмиваючи зранку, перед заняттями в університеті, пропахле цигарковим димом волосся, переконую себе, що одна-дві цигарки на день критичної шкоди здоров’ю не завдадуть. Тож мовчки, лиш кивнувши на знак подяки, беру цигарку. Усе ж сподіваюся, що Інні зараз не до балачок. Та де там!

— От скажи, чим ти, санні, так сподобалася Господарю?

Від несподіванки — от чого-чого, а такого не очікувала — давлюся димом. Інна надає мені першу допомогу — стукає по спині. Увертаюся і, продовжуючи кахикати, кручу пальцем біля скроні:

— Схибнулася? Коли ж таке відбулося?!

— Цікаво-цікаво. Невже ти не в курсі? — силувано посміхається Інна. — Ну, гаразд, залишимо це на потім. А ось щодо іншого… Адо, ти ж в юніверситі своєму навчаєшся, на психіатра… Так?

— Психолога! — поспіхом поправляю дівчину.

— Йес, на психолога. То, може, поясниш, чого ми всі так тримаємося за місце в цьому факін клубі? Місце ж паскудне.

— Чому паскудне? Я бачила й гірші, — намагаюся відповідати якомога нейтральніше.

— Ох, ноу ! Не забивай баки, психологине! Просто дай відповідь: чому? — не вгаває Інна.

— А тому, що «чому» закінчується на «у», — передражнюю Інку. — А коли відверто, то… Скажу про себе. Не так уже й легко підшукати хороший приробіток, якщо ти студентка. Зрештою, ми з тобою поки не такі високоосвічені фахівці, щоб нас завалювали пропозиціями вартісної роботи.

Інна розчарована. Очевидно, вона чекала іншої відповіді. Можна було б, звісно, додати, що здебільшого спрацьовує ще один важливий фактор: завжди приємно, коли на роботі до тебе ставляться хоч трохи по-людськи. Та я промовчу краще. Нащо співбесідниці знати, що я в курсі, хто вона насправді така?

Хто така Інна? Ви справді хочете знати? Що ж…

От скажіть, як ви уявляєте собі упирів, тобто вампірів?

Голлівудські жахастики переконали майже всіх, що упирі — це такі собі звабливі темноволосі красуні чи красені, котрі несподівано відрощують велетенські зуби і ладні випити усю до краплі кров якогось необережного горопахи. А якщо я вам скажу, що насправді вампіри можуть мати й інший вигляд? Такі собі худорляві білявки, тендітні та безпечні на вигляд. І довгі зуби їм зовсім не потрібні. І кров вони навряд чи п’ють. Зрештою, правильно роблять, що не п’ють. Ви хоч уявляєте, що можна відшукати у крові мешканця сучасного мегаполіса? Готова отрута для будь-якого вампіра, чесне слово!