Дара Корній: Крила кольору хмар

— Друже! А ти певен, що домовика ні з ким не сплутав? Нащо домовику душа?

— Та ну вас, — відмахується Михайло. — Тут геть інше. Випадково це трапилося. Жив на світі білому в ошатному чистенькому будинку один пан. Ніби й непоганий чолов’яга, нічим не гірший за нас із вами, але боягуз страшенний. Ледь що трапиться — душа його відразу аж у п’яти шугає. А, думаєте, легко отак щодня у п’ятах тріпатися? Отож бо, жах! От одного разу до нього посеред ночі зателефонували. То власник тої фірми дзвонив, де переляканий пан працював. Він випадково ключі від власної квартири разом із ключами від офісу в кабінеті на столі забув. І телефонував нашому пану-боягузу, щоб ключі від офісу до ранку позичити. А бідний пан-боягуз так перестрашився, що душа не лише у п’яти скочила, а й узагалі в тілі не втрималася… — Мишко, коли розпочинає виплітати нову історійку, відразу збадьорюється, навіть хитрі іскри в очах з’являються.

— Тю! І справді страхопуд, — вставляє своїх п’ять грошиків Віктор. — Виходить, твій пан-боягуз від переляку переставився, а домовик загублену душу підібрав?

— От іще, Вітю! Чого б це йому вмирати?! — щиро дивується Михайло. — Віддихався чолов’яга, відчув, що більше серце у п’ятах не гупає, та й почав заспокоюватися. А душа лежить собі на підлозі, крильцями тріпоче. Побачив таку красу домовик, уявив, як її шукати будуть, скільки галасу зчинять, ну й того, не втримався… Забрав собі. День ходив, носа задерши, бо таку цяцьку отримав, другий, третій, п’ятий… А потім уже не до гордощів. Негаразд якось виходить, треба б повернути річ, не злодій же він, направду. Так як повернути, коли тебе жодного разу не попрохали, не задобрили? Це неподобство, серед домовиків не заведено просто так щось віддавати. Таргани засміють.

А господар, ще вчора полохливий пан, живе собі спокійнісінько без душі та й вухом не веде. Без душі, виявляється, прожити можна. Весь його страхополохізм як вітром здуло. І справи в усьому пішли на краще.

— А що домовик? — мимоволі зацікавився Павло.

— Хе! Домовик довго не витримав, совість замучила. Вирішив повернути душу власнику. А тут ще й душа сумувати стала, хоч він і доглядав її, розважав, як міг. Навіть колискові співав. Ага-ага, не смійтеся. Співав. І, значить, підкинув домовик трохи не під ноги колишньому господарю його душу, от, мовляв, тримай своє добро, владарюй. А чолов’яга байдуже пройшов повз, ледь не наступив. Не помітив навіть.

— І..? — вже Віктор завмирає посеред кімнати.

— Що «і»? — У руці Мишка раптом з’являється зв’язка ключів. Він дивиться на неї з ледь помітним докором і веде далі: — Ну, таке! Куди душа поділася, ніхто не знає. Може, на небо пурхнула, може, малим привидом стала і її зловили творці спецефектів та й продали в цирк чи на якесь ток-шоу. Домовик, зганьблений та присоромлений тарганами, дременув світ за очі. А колишній легкодух несподівано розбагатів, став поважною людиною, а згодом і володарем усього міста. Мером тобто став. Харкова, здається. Звісно, то відразу видно, що душі в людини нема. Але щоб уголос таке озвучити — борони Боже, хіба що тихо-тихо й наодинці з собою. Бо бездушна людина — то… Коротше, кінець історійки, хепі-енд!

— Нічо собі хепі-ендик! — Павло бере з рук Михайла ключі й зазирає тому в очі: — Слухай, Мишко, а хіба годиться особу без душі людиною називати, га?

На порозі кімнати з’являється офіціантка Інна, наша місцева пліткарка. У її круглих блискучих оченятах неприховане збудження.

— Хей, піпл! От ви тут стоїте, витрішками торгуєте, а там таке-е-е-е-е… — Новина настільки грандіозна, що дівчина демонструє артистичний випад, начебто їй бракне слів.

— Умгу. Торгуємо. Так стараємося, а вони, гади, ніяк не продаються. Мо’, ти купиш? — не втримується від млявого коментаря Мишко.

— Та до чого тут витрішки? — Інна не вгаває. — Ви ж геть нічого не знаєте! А тут таке-е-е-е!

— О! До нас їде ревізор? — припускає Мишко.

Інна невдоволена копилить губки.

— Інно, ми вже чули, що Клара захворіла, — кажу аж співчутливо. Новину в пліткарки з горла видерла, що називається.

Клара — танцівниця, і, здавалося б, нам і діла не має бути до танцівниць, тобто до учасниць розважального вечірнього шоу. Ми — обслуговуючий персонал — з іншої, нижчої, касти. От хіба що заради «трішки попліткувати».

— Як захворіла?! Реалі? — Інна зовсім по-пташиному схиляє гладенько зачесану голівку набік: — Вона ж ін йестерди була здоровісінька! Що трапилося?