Гукнувши привітання у бік кухні, прямую до «кімнати відпочинку». Хоча, думаю, то таки занадто гучна назва для крихітного закапелка, який, крім усього іншого, слугує гардеробом для всієї обслуги «Темного янгола».
Перш за все перевіряю свою уніформу. Так, чорна міні-спідничка та яскраво-червона напівпрозора блузка не зіжмакані. Колготи новісінькі, набійки на високих закаблуках цілі — все в нормі. Нашвидкуруч накладаю перший шар косметики на обличчя. Із дзеркала на мене дивиться доволі симпатична дівчина. Натуральна зеленоока білявка з ямочкою на підборідді. Скептично підморгую власному відображенню. Ніколи не фарбуюся вдома, як роблять більшість дівчат. Не пхатися ж у міському транспорті з вечірнім макіяжем на мармизі? Останні штрихи залишаю на потім. Так само, як перевдягання. Ще встигну. Джинси і кросівки таки більше пасують для пересування бруківкою гонорового міста Лева.
Досі дивуюся тим відданим культу жіночності львівським панянкам та паням, які спацерують, ніколи не поспішаючи і завжди запізнюючись, стометрівкою чи площею Ринок. Капелюшок, високі підбори, елегантне платтячко чи плащик (залежно від пори року) розміру а-ля Коко Шанель, розкішне декольте, завішене прегарними прикрасами. Чоловікам дах зносить від такої жіночності та елегантної краси.
О, мені до тих пані далеко. Я — заїжджа босячка, закохана в це місто, яке радо впустило мене до себе. Так, я люблю його, але поки не навчилася любити себе в ньому, як усі ці вишукані пані. Вони — львів’янки, то правдивий витвір мистецтва, ними можна милуватися безкінечно.
Не одного хлопа погубила ця краса. Згадати хоча б польського короля Владислава IV Вазу. Якось, прогулюючись Львовом, він побачив на балконі кам’яниці Мазанчівської [1] Кам’яниця Мазанчівська (пол. Dom Mazanczowski ) — будинок № 31 на площі Ринок, зведений у ХVІІ столітті.
, що на площі Ринок, вродливу панну Ядвішку й до безтями закохався. Король забрав красуню-львів’янку з собою до палацу у Варшаві. Звісно, він хотів із нею одружитися. Однак політична доцільність виявилася сильнішою за бажання короля, але не сильнішою за кохання. Королю Владиславу довелося взяти шлюб із австрійською принцесою Цицилією Ренатою, а по її смерті — з француженкою Людвікою Марією. Натомість Ядвішку видали заміж за шляхтича, котрий мав маєток у Литві. Місцина була доволі лісистою, а король вважався пристрасним мисливцем, часто туди навідувався і жив там безвилазно по декілька місяців. І до кінця життя він не залишив свою кохану. Навіть помер на руках у Ядвіги навесні 1648 року.
***
— Пожартував, та й годі! І то вже віддай, — охоронець Мишко бурмотить це собі під ніс надто голосно. І втретє ревно обнишпорює той самий закуток комірчини.
Підсміююся подумки. Звична приповідка, яку й я сама не раз чула в дитинстві від бабуні й інколи користалася нею. Віктор, напарник Мишка, теж усміхається кутиками губ і продовжує нишпорити підлогою, шукаючи запасні ключі від клубу.
А ключі сьогодні конче потрібні. Неждано вони «кров з носа» знадобилися начальству. Востаннє їх тримав у руках Мишко. А коли так, то вони справді можуть виявитися у найнесподіваніших місцях.
Павло вельми скептично спостерігає за діями підлеглих.
— Горе мені з вами! — Павло недвозначно зиркає на годинник. — Чесне слово, серед домовиків менше клептоманів, ніж роззяв серед працівників нашого клубу.
Михайло спантеличено стенає плечима, мимохідь позирає на годинник. З полегшенням зітхає: до з’яви начальства час іще є.
— До чого тут клептоманія?! — із відвертим обуренням озивається Мишко. — То поріддя таке. Люблять, бач, домовики брати без дозволу різні речі, аби побавитися.
Павло та Віктор перезираються, не приховуючи посмішки. Добре, що Михайло цього не бачить, уже, напевно, всоте навкарачки обмацуючи підлогу під зваленими на купу пакунками. Не те щоб мені було цікаво, знайдуться ті кляті ключі чи ні, — просто щоб мене не мали за ледачого спостерігача, і собі починаю нишпорити закапелками.
— Ти руками, руками воруши, Михайле, а не язиком. Теж мені, домовикознавець, — незлостиво радить Віктор, намагаючись дістатися вузеньким проходом між поламаними стільцями до найдальшого закутка.
— А я що роблю? Та шукаю ж! — щиро обурюється Мишко, продовжуючи пошуки. — Домовикознавець чи ні, але дещо про домовиків знаю. Одного разу ось такий помічник, ну, домовик тобто, взагалі душу в господаря стирив.
Павло стиха хмикає — це він так ховає посмішку. Віктор здивовано зупиняється та витріщається на Михайла:
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу