Дара Корній: Крила кольору хмар

Значить, ви ніколи не бачили безкрайню сіру спалену пустку. Ноги вгрузають у попіл так само, як у гидку трясовину, над головою — сіре небо. Навіть не зрозуміти, день тут чи ніч. Навколо нікого та нічого. І ти не маєш права навіть на секунду спинитися та перепочити. Та й хто ти такий? У тебе забрали все, ти не маєш ні імені, ні уявлення про те, як виглядаєш, ні споминів про минуле, ні планів на майбутнє … Єдине бажання — врешті добрести до краю пустелі. Бо щось таки повинно бути там, за видноколом … А якщо повірити, що немає нічого? Тоді так легко сісти просто на попіл ( не такий він і неприємний на дотик, як видавалося мить тому ) і залишитися в пустелі назавжди.

Після подібних снів більшість жахастиків викликають посмішку. А потім зазираєш до чужих душ із острахом. Бо насправді важко збагнути, що треба зробити з собою або з іншими, аби перетворити свою сутність, себе на таке ?..

Певно, тут була б доречною фраза, що зненацька я знепритомніла. Мене швиденько винесли із зали, вибачившись перед відвідувачами, сяк-так привели до тями і почали з’ясовувати, що зі мною трапилося.

Насправді нічого такого не трапилося.

Я вирішила, що з відвідувачів доста видовища розбитих склянок. Тож змогла самостійно доплентатися до кухні, лише кілька разів похитнулася на високих підборах. Спиною відчуваючи — двобій завершився. Звісно, з передбачуваним результатом. Так, переможений міг би спересердя скинути вцілілі склянки зі столу на підлогу, та, очевидно, сил навіть на такий супротив уже не залишилося. Тож клієнт-дебошир залпом, мов гидкі ліки, допив горілку, кинув купюри на столик і, заточуючись, уже не придурюючись, побрів до виходу.

Налили і мені. Звісно, не горілки. Ліна мовчки нахлюпала в склянку мінеральної води з напівпорожньої пляшки. Видавивши слова подяки, я влила в себе ледь теплу воду. Раптово полегшало.

Вистачило сил навіть здивуватися: чому я, та й решта, майже не звертаємо уваги на ще одну нашу офіціанточку, Ліну? Непогана ж дівчина, без явних недоліків, досить симпатична. І що цікаво, найнормальніша серед нас. Це я вам як майбутній психолог кажу. А от мені чомусь легше знайти спільну мову з тою ж Інною, хай і виникає періодично бажання прибити її, чи із завжди заклопотаною Софією.

У відповідь на мою вдячну усмішку Ліна ніяково відводить очі. Раптом мені здається, що в них майнуло щось дивне: чи то болісна заздрість, чи остаточна рішучість. Певно, таки здалося. Тут і слонів, що літають, побачиш — і не здивуєшся після таких пригод.

Часу на сторонні роздуми, як завжди, обмаль. Кидаю погляд на годинник: ніч закінчується. Не хочу себе переконувати, що неприємності, мовляв, позаду. Не те щоб я була надто забобонна, та все ж… Незабаром світанок. День — не час для таємниць. А із буденними справами я впораюся. Не вперше.

— Чорт… — Софія безсило падає на найближчий стілець і, не відриваючи очей від щойно вимкнутого мобільника, методично повторює: — Чорт-чорт-чорт…

Це звучить безнадійно як для звичайної лайки. Цікаво, чи їй відомо, що існують слова, котрими не варто розкидатися намарно, якщо не готовий до прогнозованих наслідків?

Жужмом відправляю використані серветки до майже повного сміттєвого бака. Намагаючись не грюкнути, вивантажую брудний посуд у мийку. Ніж із дзенькотом падає на кахель підлоги. Це хто ж отак квапиться до мене? Овва! Таки роблюся надто забобонною.

Софія підводить на мене почервонілі очі, а я майже демонстративно переводжу погляд на кухонне вікно. Нащось відзначаю, що не завадило б його протерти, бо геть запилене та закіптюжене. Для мене з’ява сонця у цьому вікні — це наче вітання зі мною мого міста. Маленька молитва до Творця, який починає ранок, нове коло доби з сонячних паростків, щедро засіваючи ними землю. І закіптюжене вікно, між іншим, теж.

— Адо, обережніше з посудом, не розкидай ножі, — автоматично зауважує Софія. І несподівано змінює тему, не чекаючи моїх виправдань. — Слухай, дівко, а в п’ять років людина може бути нещасною? Цього тебе в універі на твоїй психології випадково не вчили?

Мало не випускаю з рук склянку. Чого це раптом жінку потягло на психологічні консультації?

— Ну… Якраз на п’ять років припадає вікова криза. Період формування самостійності. Неслухняність — норма. Хоч малий і любить своїх батьків, і, цілком вірогідно, щасливий.

Софія сумно всміхається.

— А ти здібна студентка. Коли й встигаєш учитися? Неслухняність — то норма, кажеш? А як щодо так званої «типової поведінки» за п’ять днів до повного місяця?