Дара Корній: Крила кольору хмар

Ілля зирить похапцем на годинник. Зрозуміло, що він не дуже охоче згадує про Мечислава. Удавано заклопотано морщить носа.

— Час, друже. Роботи багато. Краще на ось, тримай.

У долоні Іллі, а потім у Вікторовій виблискує велике рум’яне яблуко.

— Це ж не яблуко споку…?

— Ну ти геть того, — Ілля легко стукає товариша пальцем по лобі. — Це для здоров’я і тому, що просто смачно. І воно гарно підходить замість квітів, якщо вже твоя дівчина так категорично налаштована проти зрізаних й оформлених у букети напівмертвих рослин.

Віктор дякує щиро, а коли рушає до палати Адки, то раптом розуміє, що не запитав у Іллі найважливішого: чого той приходив? Невже тільки для того, щоб яблуко Аді передати і його підбадьорити? Несолідно якось. Зрештою, хтозна… Але від цієї думки в грудях хлопця на мить стає тепліше. Схоже, він дедалі більше починає розуміти загадкові реакції людей на всілякі важливі дрібниці.

Віктор якраз узявся за ручку дверей палати, коли почув розмову сестричок:

— Адо, а я вноці літала. Отак-отак літала! Клилами!

— Це ж чудово, Христинко.

— І лялю Ядвігу з собою блала!

— Молодець: і їй не сумно, і тобі захист.

— А давай я за тобою залецю вноці? Разом політаємо, от!

— Давай, але в мене поки не дуже виходить літання.

Адці поки що нелегко даються довгі речення, хай би що вона говорила. Дісталося їй сильно і морально, і фізично, ще й кілька разів поспіль. Але навіть через двері в її голосі вчувається тепло, любов та усмішка.

— Це ніцього! Ти лозумна, свидко вцися. Уві сні то дузе плосто.

— Уві сні справді все просто, — промовляє Ірен, відриваючись від книги, яку читає, поки сестри розмовляють. Хтозна, чи надовго її вистачить, та поки що дівчина твердо налаштована вступати наступного року до університету на філологію, хай і на заочне. Тим часом Ірен додає:

— Ой, а знаєте, дівчата, поки Христя вночі літала, то я вірша написала. І теж уві сні. Хочете послухати?

— Хоцемо-хоцемо! Дузе-дузе хоцемо, — лепече мала Христя і захоплено плескає в долоні.

Ірина відкашлюється і починає декламувати:

Іра вмовкає, тоді враз лунають гучні оплески, і Віктору здається, що він навіть відчуває, хай через двері, як усміхається його Ада. Тоді вклинюється мала Христя:

— А коли я вилосту, то навцуся і насплавді літати, не у сні! От побаците! Як у твоєму вілсику, Ілинко! І Аду навцу…

— Ну, навчи, — не стала сперечатися Ада.

— І Миска навцу, і Вітюсу, і Павлусу! От! І всім сподобаєця.

— І півміста навчи, — докинула Ірина, яка так і не змогла поки змиритися, що мала Христинка росте такою ж вигадницею, як Ада. Це ж треба! Ні, щоб хоч хтось із сестричок був би практичнішим!

— Ні, не тлеба півміста, — заперечує серйозно мала. — Півмісту мозе і не захоцеця літати, а вам — сподобаєця.

— Ну, як сподобається, то хай, — дозволила Ірен і перевела розмову на інше. — Адо, Христинин логопед каже, що справи з правильною вимовою, хай потроху, та все ж поліпшуються. Та я поки особливих змін не бачу, хоч і займаємося вдома регулярно. Хіба що наше диво торохтіти почало ще більше. Може, той, фахівця змінимо?

— Нічого, Іро, куди нам поспішати? Правда, сестричко? І говорити, як слід, навчимося, і літати. Аби справді це всім подобалося, — весело додає Ада.

Віктор збагнув, що припав до дверей вухом, аж коли перехожі почали на нього здивовано витріщатися. Тож рішуче смикнув ручку, водночас виставляючи перед собою велике рум’яне яблуко. Поки справа дійде до польотів, слід повністю одужати, а позитив — то найкращі ліки, вони завжди на користь.

Хоча двері зазвичай трохи заїдали, цього разу вони відчинилися легко.

І раптом у Віктора з’являється відчуття, що йому майже вдається відірватися від землі. Щоправда, лише на мить. А ще його з порогу зустрічають щирі усмішки та щасливий щебет Христинки: «Вітюса плийсов! Яблуцко плиніс. Ула!»