Дара Корній: Крила кольору хмар

— І росою Божою очищаю! — Руки тягнуться до трави, кладу в неї ключ. Трава, мокра та холодна, враз стає теплою та м’якою.

Ключ усотує в себе воду, і я відчуваю, що стаю одним цілим з ним. Він і я — одне. І зараз я — Воротар, ключниця дверей, які за мить відімкнуться. Я не знаю, що за ними, але знаю, що тільки я можу дати лад і дверям, і всьому тому янгольському безладу довкола.

Краєм ока помічаю: Мечислав уважно слідкує за кожним моїм рухом, боїться пропустити момент, коли обітовані двері відчиняться. І він зайде досередини, щоб отримати те, на що він витратив так багато часу і зусиль.

Земля під ногами вібрує. Я встромляю ключа в двері.

Я повинна зробити те, що задумала. Мене має стати аж на два ритуали.

Я виб’ю волю для бабусі.

І я…

…помру…

…прихопивши з собою Мечислава.

Якщо чесно, то в мене спочатку було бажання вчинити геть-чисто тарарам, забравши на той світ усіх покидьків, що тут зібралися. Ну, як боєць-смертник, що кидає гранату так, аби разом із ним загинули вороги, котрі оточили його. Світ би від цього не став гіршим, навіть, можливо, трохи змінився на краще. Та потім зрозуміла, що не вдасться.

Заслабо. Бо мені нема чим платити за таку велику оборудку. Як там казав пан Олег: обмін завжди чесний — отримаєш рівно стільки, скільки віддаєш. Життя у мене одне, душа — теж одненька. Останню шкода найбільше.

Але на батька мене таки стане. Його я мушу зупинити.

Ритуал прохання насправді дуже простий, можна й подумки спробувати, не обов’язково вголос, аби тільки то було щиро. Життя за життя. Хіба не рівнозначно? А душа за душу? Як я раніше не дотумкала? Я маю спробувати душу Мечислава перетворити на Воротаря, ув’язнити у Втраченому Раю. Бабусину ж випустити і назавжди запечатати ворота. Життя за життя, душа за душу! А тоді можна й тихо померти… Людиною. Така платня!

Виявляється, з доброї волі віддавати душу страшенно боляче. Пече всередині так, мов у мені не кров, а вогонь тілом тече. І дивитися на те, як Мечислав зламаною лялькою падає додолу і хрипить, вигинаючись, в агонії, теж нестерпно. Це я його вбиваю: життя за життя. Я не збираюсь каятися у вчиненому. Дали б шанс почати із самого початку — діяла б так само, не бачу іншого виходу.

— Мала паскуднице! Ото втнула! Убити батька! Ану, стій! — У голосі темного янгола, старого знайомого, отого, з крижаними очима, суміш захоплення й роздратування.

Він шарпається, але невидима стіна, котру утворила сіль Сарматського моря, не впускає янгола в коло. Значить, у мене є трохи часу, поки сила заклинання ключа-крові-Місяця-душі діє.

Здається, я молюся, хоч зараз, утративши душу, навряд чи маю право на відповідь і милість. А може, молю бабусину душу, аби почула і допомогла мені зсередини. Зусиллям волі намагаюся штовхнути двері, бо ключ я повернула, а на те, щоб рухати їх, бракне сил. Та несподівано для мене вони самі різко відчиняються. Світла, напівпрозора, але дуже знайома мені постать випурхує з дверей. Від неї віє любов’ю та спокоєм. Вона розкочує довкола себе хвилі-нитки, легкі та потужні. І я бачу, як одна з тих хвиль раптово шарпається вперед, без зусиль долає соляну загорожу, сягає Мечислава. Щось блискуче та в’юнке звивається довкола шиї батька. Ласо, закинуте вправним тореадором. Душа батька з його фантомом-звіром з’єднані в одне. Фантом починає по-вовчому вити, натужно та моторошно.

О Господи! Душа янгола та душа перевертня скліщилися, і кого там більше — не добереш. Мить — і душа мого батька вкупі з фантомом зникає за воротами. Я краєм ока встигаю вхопити дивні, чарівні та разом із тим страшні картинки того, що ховається за дверима Втраченого Раю.

Я не жалію за тим раєм, зовсім не шкодую, що так і не довелося мені туди втрапити. Знаю: деякі двері краще тримати зачиненими і не намагатися у них зайти. Навіть якщо ти янгол. Навіть чи особливо тоді?

Двері зачиняються і на очах починають танути. Мить — і вони зникнуть назавжди. Чи до наступного ритуалу… Ключ падає мені в долоню і перетворюється на маленьку срібну пташку. Господи, чому я забула про ключ? Я хотіла його там, усередині, залишити. Що ж тепер буде?

Сили та душа в один момент покидають мене. Усе закінчилося. Наче крізь марево бачу: стіна з солі теж щезає, як і сіль на чорній землі. І до мене тягнуться злі та сердиті руки тих, кого я щойно так по-дилетантськи надурила. Вони мене хочуть добити…

«Швидше б уже», — міцно стуляю повіки. Під ними — спалахи болю.

Чиясь тепла рука лагідно торкає мене за плече. І я враз відчуваю запах. Попри те що отримала від пана Олега чарівну «протизапахову» пір’їнку. Так духмяніла оселя моєї бабусі Ядвіги і вона сама. Запах кави з петровими батогами та запах ромену. До горла підкочує клубок. Біль відступає. Дивно, невже мертві можуть плакати? Адже, за правилами гри, я вже мертва, бо заклала своє життя за смерть батька, свою душу — за вивільнення бабусиної душі.