Дара Корній: Крила кольору хмар

Ілля вичікувально мовчить кілька секунд, не поспішає щось радити. Зазвичай відповідає відразу, посилаючись при цьому на свій чималий досвід. Урешті не втримується.

— Ти ж не шкодуєш, так? Що заплатив благодаттю за душу сірого янгола?

— Не шкодую. — Віктор перестає вдавати, що його цікавить подвір’я, повертає голову до співрозмовника. — Усоте мене запитуєш, і я всоте відповідаю. Важко, звісно, було, особливо попервах, але це — справедлива плата за те, щоб Ада жила, і, головне, за те, щоб залишалася собою. От тільки я її поки що саму покинути не можу, бо сам розумієш… Місто ніяк не вщухне. То ледве втишились темні з сірими, переставши змагатися, хто з них крутіший покидьок. То з наших дехто шкодує, що не можна одним махом позбутися «вороже налаштованих» янголів та істот. Постійно щось відбувається. Як, скажи, таку праведницю, котра має талант утрапляти в усі підряд халепи, саму лишати? Тим паче, що вона ніяк не адаптується до нових знань. Слухай, друже, а може, і справді мені її залишити? Ну, щоб вона винуватою поруч не почувалася? Ти ж справишся сам чи ні?

— Охо-хо, Вікторе. Знаєш, хто найшвидше адаптувався до нової ролі? Ти! Це ж треба таким мотлохом голову забивати! Скільки я схожої маячні від закоханих парубків наслухався… Майже слово в слово! Іди краще до палати, розумнику.

— Не можу поки. Ірен малу Христю в гості привела. Хай собі пощебечуть. Мала на Аду добре впливає, незгірш за ліки.

— Тільки от не пощастило з матінкою, на жаль…

Віктор кивнув, не став уточнювати, кому саме. Хоча в цьому випадку, певно, фраза стосувалася обох дівчат.

— А Софія поки не пробує малу повернути?

— Навіщо? Сірі від Христі не в захваті, навіть за їхніми мірками перебір. Темні взагалі виродком вважають. До того ж кровна родичка Ади, хай і напівкровна, але це — ще та репутація.

— Я не думаю, що все так просто, Вікторе! Пильнуй! Сірі — гарні актори. Вони від свого не відступляться. І то від обох сестер не відмовляться. Зрештою, це було б великою втратою, а вони завжди дуже практичні.

— Я теж не відступлюся, — стиснув зуби Віктор. — Про Аду сірі можуть забути, та зраджувати не вміє… Аби ж її швидше всьому навчити, щоб ніхто більше не посмів використовувати.

— Знайдуться вчителі, не переймайся. Хай тільки окріпне. Коли душу з тіла видирають, а потім назад повертають — ще той стрес для людського тіла. Краще поволі, не поспішаючи все робити, без надмірного втручання. А може, ти, Вікторе, натякаєш, що під час народження з кольором крил наплутали?

Віктор кволо всміхається:

— Якби ж то! Ще скажи, що в пологовому будинку підмінили… Немає ніякої плутанини. Існує загальноприйняте судження, що колір крил визначає твою приналежність до янголиної касти, як людський колір шкіри — приналежність до раси.

— Та ну тебе, Вікторе. А приналежність до добра і зла що визначає? Може, розмір ноги? — іронізує Ілля.

— А що з Мечиславом? Тобто з його смертю. Розслідування проводиться чи ні? Дивно, але досі ні Аду, ні когось із нашого оточення, тобто зі свідків, не допитували. А часу ж багатенько спливло, — несподівано запитує Віктор і, здається, сам трохи дивується.

— А-а-а-а! Я й забув, що тобі не до Мечислава було і ти всіх подробиць не знаєш. Усе гаразд. Якщо можна так висловитися в цьому випадку. Свідків «природної» кончини Мечислава аж забагато, це декілька десятків поважних громадян та гостей нашого славного міста. І всі твердять одне і те ж: бачили на власні очі, як несподівано Мечислав схопився руками за горло, тоді за серце, почав задихатися, хрипіти, впав на коліна і за секунду лежав горілиць непорушно. Лишень одиниці зуміли «побачити» те, що відбулося насправді. Але хіба про таке розкажеш? Хто ж повірить? А тоді… Кинулися до чоловіка допомагати, благо, в товаристві були і фахові медики. Тим часом викликали «швидку», а за нею і міліцію. А тоді стандартна процедура. Тіло, звісно, без ознак насильницької смерті або підозри на таку. І прибулий на місце події лікар у присутності працівника прокуратури констатував факт кончини. Розтин показав: раптова смерть від інфаркту міокарда. Найбільше говорили таке: «Звісно, то, очевидячки, від стресу, котрий спровокований невтомною турботою за рідне місто благодійника та мецената Мечислава Світозаровича Великого». Благо, що всім у той момент було не до Ади. Ти вчасно її забрав. — Ілля старається не дивитися на Віктора, коли це розповідає. І не добрати зараз, чи засуджує він товариша за такий вчинок, чи навпаки, захоплюється ним. — А похорони Мечиславу влаштували пишні. І в новинах на центральних телеканалах не раз прокручували сюжет. Ще б пак, чомусь на похорон завжди сходиться більше людей, аніж на хрестини. Дехто прийшов тому, що статус вимагав, усе-таки колишній народний депутат, не останній бізнесмен міста і все таке, дехто для того, щоб переконатися: Мечислав справді мертвий, і це — не гарно зіграна театральна вистава.