Дара Корній: Крила кольору хмар

Софія тим часом розійшлася.

— До речі, Адочко, спасибі, що опікуєшся Христею. Така старша сестра — то цілий скарб. Ох-ох, не знаю навіть, Мечиславе, чи дозволити тобі спілкуватися з Христиною, чи ні? Пригадуєш, як і чому ти від нас пішов?

Трясця, вони не зарано почали малою торгувати? У випадку зі мною хоч повноліття дочекалися…

— А можна Христинку нікуди і нікому не передавати? Я її собі заберу, а ви ще одного собі народите, га? І обов’язково хлопця, спадкоємця тобто, Вартового! — злісно кидаю в очі Софії та Мечиславу.

Мечислав брутально лається, косуючи на місяць. Година вже досить пізня. А тут баби зі своїми чварами.

— Тихо! Заткнулися обидві. Якщо до перших півнів не встигнемо, то я вас обох укатруплю. Ну, Аделаїдо, почнімо! РИТУАЛ!

Почнімо! Мовчки знімаю ключ із ланцюжка, міцно затискаючи в руці білосніжну пір’їну.

Тим часом Мечислав починає щось бурмотіти, піднявши голову та руки долонями догори. Разом із ним у схожий транс впадають усі істоти в чорних каптурах, котрі згуртувалися довкола озера.

І я фізично відчуваю, як вібрації від слів янголиної молитви чи заклинання, які я поки не дуже розумію, розтікаються Світовидовим полем. Вода на поверхні озерця починає дрібно тремтіти, легкий вітерець закручується в смерч і котить плесом води.

І все враз припиняється, як і почалося. Несподівано. Моторошна тиша стоїть над світом. Здається, навіть місяць у високості застиг в очікуванні.

Мечислав простягає до мене руку. Я розумію, чого він хоче.

Піднімаю над головою ключ. Янгольський натовп подається вперед, аби краще розгледіти диво-річ.

Мечислав бере до рук факел, підходить до озера впритул. Те саме роблять усі ті, хто тримає в руках смолоскипи. Якусь хвилю чорні каптури стоять над гладдю води, ніби роздивляються в ній своє відображення. Я теж мимохіть утуплюю очі у воду та мало не падаю від побаченого. Це зараз темне деркало, а в ньому відбита душа кожного, хто тримає в руках смолоскип. І це видиво не для слабаків. Таких почвар ви навряд чи коли бачили навіть у найпотворнішому жахлику. Бр-р-р. Відводжу поспішно очі. Ще трохи — і я почну ненавидіти дзеркала. Бо щоразу, зазираючи у люстерко, я натикаюся там на правду. Чорні каптури та почвари в озері якусь мить медитують над озером, тоді різко піднімають угору руки зі смолоскипами та опускають повагом у воду і…

— Хай щезне завіса води, — прокочується Світовидовим полем.

Вода в озері починає горіти. Це триває якихось десяток секунд, яскраво-пурпурне полум’я, здається, сягає місяця, облизуючи йому щоки своїм масним язиком.

Усе припиняється так само швидко, як і починалося. Вогонь різко гасне, і замість води в озері я легко можу розгледіти напівпрозорі сірі двері. Мені здається, що, крім мене, їх ніхто не бачить, бо всі запитально дивляться на мене.

Я поспіхом лізу до кишені джинсів. У мене там мішечок солі, що разом із пір’ячком дав пан Олег. І я, здається, тепер розумію, для чого. «Сіль Сарматського моря, допоможи мені!» — шепочуть губи.

Беру сіль пучками й акуратно сиплю, створюючи довкола дверей коло.

У колі тільки я і двері. Мечислав, схоже, не дуже розуміє, що я роблю. Ошелешено слідкує за моїми діями.

— Що ти робиш, навіжена? Звідки у неї сіль? — кричить Софія і поривається вихопити у мене з рук мішечок. — Ти що, вирішила якимось дурнуватим колом закритися від нас? Психопатка, звичайною сіллю проти янголів? Ми ж не відьмаки якісь там…

Мечислав перехоплює жінку, сердито трусить нею, наче зламаною лялькою:

— Це ти навіжена! Заспокойся. Вона ліпше знає, що робить. Зараз вона Воротар і Хранитель ключа. Кров янгола та міць ключа їй наказують, і вона змушена скоритися. А будеш заважати та переривати ритуал, я тебе власними руками придушу.

Софія виривається, ображено відступає, поправляючи на голові каптур.

— Так, тепер кров, — дуже спокійно радить Мечислав, вирішивши допомагати і мені, і ритуалу.

— Я знаю, — буденно штрикаю собі пальця лівиці булавкою та швиденько проводжу пальцем по ключу.

— Небом заклинаю, — шепочуть губи, і я бачу, як блискуча поверхня ключа всотує мою кров, перетворюючись на очах із срібної флешки на серйозний великий ключ від добротних воріт.

— Землею прикриваю, — промовляю слова, ловлячи себе на думці, що сама не знаю, звідки в мені беруться вони.

Стаю на праве коліно, кланяюся до пояса землі, торкаюся її ключем та відчуваю, як вона в мене під ногами стає наче живою і дрібно тремтить.

— Сяйвом місячним огортаю, — підводжуся та підношу ключ у себе над головою, дивлячись, як місячне світло оперізує його.