Я простую вулицею Кривоноса. Вона в цю нічну пору досить гарно освітлена ліхтарями і зовсім не порожня. Час від часу на поважній швидкості проносяться таксівки, котрі везуть запізнілих пасажирів додому. На перетині вулиць Опришківської та Високий Замок повертаю на доріжку, яка веде до гори Лева. Коли вступаю у володіння парку «Знесіння», стає моторошно. Самотній ліхтар за моєю спиною, здається, відчайдушно старається допомогти подолати розгубленість, бо очі в мене, може, і трохи янгольські, але точно не котячі. Дерева розступаються, і нічне світило, яке сьогодні виглядає напрочуд яскраво та урочисто, допомагає повернути на ту стежку, якою колись ми ходили з паном Олегом. Здається, що вже тоді поважний пан звідкись знав, що ці знання мені знадобляться, бо дуже детально оповідав про всі дрібниці, пов’язані з розташуванням стежечок, потічків, енергетичних потоків у цьому незвичайному парку. Я простую повз гору Лева, повертаю ліворуч і починаю спускатися вниз стежкою. Мені треба до озера. До того самого місця, де колись стояв високий пагорб, а на ньому було капище. Але люди зреклися своєї давньої віри, забули про старих богів, зрадили їх. Скинули ідола, а гору розрили. Тобто почали добувати з неї пісок та глину для будівництва. Та все закінчилося дуже печально. Одного погожого ранку до пагорба на роботу прийшли люди і не впізнали місцини. Усе пішло під воду — і техніка, і розкопаний пагорб, і надії місцевого князька розбагатіти. Так по-доброму помстився за наругу над собою один із давніх українських богів, дуже навіть по-доброму, без кровопролиття. Але після того випадку тут поводяться досить стримано і львів’яни, і гості міста. Навіть археологи. Не лізь туди, куди тебе не запрошують, і буде тобі щастя. Правда, є божевільні, яким час від часу не дають спати грубі гроші, слава та бажання миттєво розбагатіти. Набудувати в оцих чарівних сакральних місцях багатоповерхівок, забацати казино, диснейленд, нічні клуби, автостоянки, міні-летовища… І тільки впертість добрих та чесних людей гасить той запал. Не будіть сплячого змія. Бо це так просто не зійде з рук, одним озером не обійдеться. Світовид такої наруги не подарує.
Я хотіла запитати пана Олега, звідки йому все відомо і про Мечислава, і про янголів, і про мене, і про двері до Втраченого Раю, але вчасно зрозуміла: це ж очевидно! Він Хранитель міста. А місто про себе знає все, а отже, і Хранитель це знатиме.
Знесінське озерце вночі виглядає набагато цікавіше, аніж удень. Ще б пак! Удень ви нізащо не побачите довкола озера купу людей у чорних довгих туніках із каптурами на голові та з запаленими факелами у руках. Тю! І на кого розраховані такі дешеві спецефекти? Невже то все для мене? Ну, добре, я ще можу виправдати смолоскипи, врешті, вогонь — не менш давня і сильна стихія, ніж вода, не менш захисна й руйнівна. Але чорні плащі?! Чи це дрес-код для ритуалу? Чому тоді мене Мечислав не попередив? Невже не переймався тим, що спадкоємиця зовнішнім виглядом ганьбитиме його перед усім чесним чи, може, й не дуже чесним народом?
Звично зубоскалю подумки, хоч мені несмішно й навіть страшно. А ще майже фізично боляче під перехресними поглядами багатьох очей. Погляди жадібні, вивчаючі, насторожені, сповнені неприязні, цікавості чи й презирства. І жодного хоч трохи співчутливого. Раптово майнула думка, що розумію Інну, яка любить ховати голову під каптуром. Зрештою, саме зараз і я від плащика з капюшоном не відмовилася б. Так ні ж, зумисне вбралася у буденні джинси й куртку. Хотілося наголосити, що прийшла сюди з примусу й не надто переймаюся, яке враження справлятиму. І зумисне не опускаю голову, не щулюся! Що ж, і в мене їх, тих гордощів, таки не менше, ніж в інших янголів.
Спокійненько стаю біля озера. І, перед тим як почати двобій, міцно стискаю в кишені куртки сніжно-білу пір’їнку. Роблю це умисно, щоб здолати тремтіння в ногах та в пальцях рук. І зрештою чекаю, коли ті, хто зустрічає, зроблять крок назустріч.
Так і знала, Мечислав не втримався першим. А може, в них сувора субординація? Він підходить до мене широкими кроками переможця, але чомусь супиться замість того, аби поблажливо чи переможно всміхатися. Стиха питає:
— Адо, ти збожеволіла! Чому сама? А якби на якихось покидьків уночі натрапила? — Це виглядає так, ніби звичайнісінький люблячий батько шпетить недотепу-доньку, котра десь там затрималася в підліткових справах.
— Ем, таточку любий, хочеш сказати, що ніхто з твоїх лакиз за мною не шпигував? Антон наприклад? — дивуюся щиро. — Щось я його давненько не бачила.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу