Дара Корній - Зворотний бік сутіні

Стрибог роздратовано дивився на матір. Його всоте вже про це запитують. Скільки в його житті було воєн і знищених поселень? Сотні тисяч… Він не пам’ятає одного з такої кількості. Тому невдоволено стенув раменами.

— Не пригадую. Та хай йому грець! Ну знищили ми тоді це поселення. Так, у ньому народилася Птаха. Так, її ти врятувала від смерті, принесла у Яроворот. І що з того?

— Все правильно, сину. Птаха була донькою жриці Арати. І вона єдина врятувалася тоді. І я її врятувала. Тільки ти не знаєш, чому я це зробив. Я тобі розповім чому. Досі нікому не розповідала. Птаха була смертельно поранена і смертна. За нею теж чигала смерть, однак… До мене посеред ночі ввірвався її батько. Він благав врятувати його доньку. Благав подарувати їй Перемінника, бо дитя отримало такі рани, що навряд чи виживе, поки залишатиметься в тілі смертного. І я не змогла йому відмовити, і я зазирнула у Книгу Вічності, зазирнула раніше на десяток років і там побачила, що золотими літерами виведене ім’я цієї дівчинки — великої Безсмертної Птахи-Слави, Магури-Перуниці. І я врятувала дівчинку. Наділа на майже мертве тіло Перемінника і віднесла до Яровороту. Посолонь мовчки прийняв малу. Старий мудрий Посолонь, який ніколи не ставить зайвих запитань. Чому ти, сину, не запитуєш мене, хто був батьком Птахи? Хто був тим зухвальцем, котрий насмілився просити саму Мару про таку послугу?

Стрибог втомлено слухав:

— Ну, гаразд. Спитаю! І хто був батьком нашої Птахи, отим «підступним зухвальцем»? Точно хтось із безсмертних. Смертні навряд чи мають доступ до вашого тіла, шановна.

— О, так, сину. Це був не просто безсмертний. Це був син Творця. І я не сміла заперечити. І він взяв із мене клятву без його дозволу не розповідати нікому про його батьківство. Це був Перун. Перун — не коханець і не хтивець, як ти його вважаєш. Він любить свою доньку й оберігає її, як тільки може. Перун — батько Птахи. На відміну від тебе, він справжній батько, який постійно думає про щастя дитини, а не ганяється за неіснуючими проблемами й собі їх не створює. Так, він ніколи не забуде коханої Перуниці, але зараз він мусить дбати про неї, як про доньку. Сину, сину! Ти батько також, і ти маєш знати, що батьківська любов не менша від материнської, якщо вона справжня.

— Що? Перун — батько Птахи? Ти зараз жартуєш, так? Більшої брехні я ніколи не чув.

Стрибог пропікав Мару поглядом. У голові картинка не складалася. Як таке могло статися: Перун батько Птахи? Але ж він на власні очі бачив, як той хтивий козел розпускає до неї руки, обнімає її, пригортає. Він бачив чи ні? Але ж… Батько має право пригортати власну доньку чи не має?

Мара заперечливо крутнула головою. Вона не жартувала.

Стрибог якусь мить стояв і складав у своїй голові пазли. Сварга смерті нещадно пекла, у голові гуло від випущених, а потім впущених вітрів. Ладанка тиснула своєю вагою. Бо враз зробилася такою, мов камінь на шиї. Отже, Мара таки не говорила всієї правди. Морок густів, його очі, серце, душу, тіло заслонили темрява та втома. Мертва донька, зраджений він. Він не вірив жодному слову Мари. Навмисно все вигадала, щоб він дав спокій птасі. Він вірив лишень власним очам, і Оракулу вірив, і сірому брату трохи теж.

Мара пильно дивиться на сина. Той весь аж зчорнів ізсередини від переживань і думок. Невже вона втратить сина? Невже доведеться відбирати у нього Перемінника? Лаяла себе за те, що не зуміла стати доброю матір’ю для Стрибога. Бо велике призначення для всіх переважило мале призначення для одного. Чому тоді Творець дозволив їй народити від Морока? Також велике призначення? Але призначення в чому?

У її очах зараз було багато туги. Стрибог це бачив. Не міг нічого іншого вигадати, як вдати, що вірить Марі. Зрештою, це могла бути і не її вигадка, а вигадка Перуна.

Нехай. Він наче вірить. Але потім. Він помститься… І матері теж. Бо є за що. За те, що кинула його немовлям, за те, що досі служить якійсь примарній цілі, не бачачи відтінків кольорів — чорне-біле-чорне-біле… А між ними сіра каламуть…

У смерть Мальви він теж не вірив. Можливо, його донька досі жива. Але перебуває у полоні Мертвої ріки. Він мусить її знайти. Це дуже важливо. А решта зачекає. Особливо так зване батьківство Перуна.

— Гаразд, мамо. Я поки не чіпатиму Птаху. Навіть якщо це правда, і Перун — її батько, інші грішки досі не мають виправдання. Її мовчання про народження Мальви, її бажання перетворити мою дитину на власну зброю для помсти чи просто для забави — це хіба мало для того, щоб почати ненавидіти? У мене зникла донька, і є справи важливіші, аніж розбите серце зрадженого бога. Так мені сказав колись Оракул. І в смерть Мальви я не вірю. Поки не побачу на власні очі її останків чи не почую від тебе, що ти спровадила її душу в ліпший світ, не змирюся з її кончиною і шукатиму… Йменням Сварожого кола прощаюся з тобою і клянуся, що живою чи мертвою я знайду свою доньку. Нехай лики великих богів ведуть нас!