Дара Корній - Зворотний бік сутіні

Хмара, густа та чорна, раптово впала додолу. Здавалося, що геть нічого не відбувається. Лишень щільний темний туман стоїть над долиною та заковтує всі звуки. Та коли він розвіявся, то…

На місці колись квітучої долини утворилося велике озеро, і пустунець Морян ганяв ним хвильки-гребінці, мріючи про те, що, може, колись-таки Повелитель Стрибог дозволить попустувати ще більше й затопити цей світ водою. І зникне тоді смердюче болото, згинуть вередливі звірята та набридливі комашата. Натомість з’являться рибки, може, навіть золоті. Рибок він любив, він любив гратися з ними в підводні хованки, а з людьми, що мандрували водою на своїх човнах, у надводні.

Та всі ці потуги вітрів були поки марними. Ні Перуна, ні Птахи вони ще не знайшли.

А Перун і Птаха просто втікали від переслідувачів. Вони розуміли, що нищення лісу — це не таке собі звичайнісіньке бажання Стрибога залякати їх, хизуючись силою. Стрибог хоче знищити і Птаху, і Перуна. Фізично знищити. Сердитий і зчорнілий від ревнощів бог для себе все вирішив і не слухатиме жодних виправдань.

Заклинання Місяцівни в’язало сили Перуна та Перуниці, а щоб їх розв’язати, Мирослад мав провести обряд звільнення. А для його здійснення потрібна була їхня особиста присутність на ритуалі. Дуже сподівалися, що до настання ночі Мирослад їх таки знайде та звільнить. А поки… Вони заглиблювалися в ліс, утікаючи від лихих темних проклять Стрибога, від його вітрів, котрі нищили нещадно та вбивали немилосердно все живе на своєму шляху.

Перун рухався обережно, але впевнено. «Як воно — почуватися смертним, Боже?» — колотилася думка в голові Птахи. Пару разів спотикалася та падала, обдирала до крові руки та коліна. Перун майже силоміць волік її за собою, допомагав чим міг. Одяг на ній перетворився на дрантя. А коли ноги просто відмовилися йти, вона дозволила Перуну нести її на руках. Він це робив із любов’ю, обережно та лагідно, і зовсім не жалівся, що йому теж важко. Вона тоді дозволяла собі розкіш — заховатися на його широких грудях, дихати грозовим небом, яким пропах він весь, слухати потужне биття його серця та почуватися захищеною.

Це вона в усьому винна. І його, і себе втягнула в цю дурну історію. Перлина Мирослада завела її в болото. Чому? Хотілося прокинутися й раптом осягнути, що це все не насправді. Що все це — лишень важкий, липкий, незбагненно дурний сон. Схожий вона вже раз переживала у дитинстві, коли чорнокрукі вбили всю її родину.

Зараз жах так само нещадно краяв її серце. Історія повторювалася, бо керував тим жахом знову той самий чоловік Стрибог. Тоді вона була смертною і стояла на краєчку своєї погибелі. І тоді він її пожалів. А тепер? Вона також відчуває себе смертною та поки не готова померти.

Згадала Печеру Білого Гайворона та легенду, котру розповідала бабуся Мальви Вітра, велика Цар-Мати. Легенда про Білого Гайворона, якого справжнє кохання перетворило з чорного та лихого на світлого та доброго. Навіть пір’я стало світлим. Її ж кохання цього не змогло, вона програла битву. Темний бік Стрибога її здолав. Відчай душив ізсередини. Хотілося просто розревітися, та зараз не найкращий для цього момент. Ледве стримувалася.

Чоловіки у її житті — Стрибог, Перун…

Чому обоє такі тугодуми? Чому Перун так довго ховав від усіх своє батьківство? Кому від цього легше? Лада ж не знає, що теперішня Птаха — Перунова донька. І, очевидно, вважає Птаху коханкою чоловіка. І ревнощі спалюють жінку зсередини. Птаха могла зрозуміти почування Лади.

Вона теж була на її місці, коли ревнувала. Ревнощі завжди штовхають нас на безглузді вчинки.

Найсолодше й найвідчайдушніше — це помста. Відібрати в коханого знання про народження єдиної доньки, народженої від смертної — що це? І чим це все закінчиться? А от що вигадає Лада, який сценарій напише — важко передбачити. Це потрібно зупинити. Перун пообіцяв розповісти Ладі всю правду.

Правда… Солодка, гірка, відчайдушна, страшна, прикра. Вона буває різна. Буває й такою, яку не хочуть приймати, і все. Хоч вона і досить симпатична, майже цнотлива.

Тепер, якщо вона навіть заприсягнеться власним життям, Стрибог нізащо не повірить, що Птаха випадково втрапила у світ Сарматів, і, рятуючи новонароджене немовля, не знала, що рятує насправді не смертне дитя, а його доньку. Дитя народилося, матінка при пологах померла, і Птаха мусила заховати маля куди подалі від розгніваних родичів, котрі готові були принести його в жертву своїй безжальній богині. І лишень тоді Птаха випадково довідується про батьківство Стриба. Через маленьку суху квіточку, знайдену в пелюшках малої. Чи повірив би таким розповідям Стриб? Нізащо. Кожен по собі судить про інших. О Свароже, таки вівця ніколи не стане левом, скільки не вдягай на неї лев’яче хутро.