Дара Корній - Зворотний бік сутіні

— Отже, зробимо так. Я повідомлю твоїм рідним, що ти жива-здорова. Світлим теж повідомлю. Хай не хвилюються. До завтра ти залишаєшся тут. Точніше, в одній з кімнат. Там ти знайдеш свіжий одяг, воду, їжу. Думаю, завтра за тобою прибуде хтось із рідні. Це твої двері.

Лада рвучко відчинила двері однієї з кімнат, насуплено втупилася в Мальву. Схоже, вона за Мальву сама все вирішила. Дівчина, бачачи нервовість Лади, звелася з крісла та попленталася до дверей кімнати. На порозі зупинилася:

— Пані Ладо! Я не хочу вертатися до темних. Ліпше смерть. Я хочу додому або в Яроворот. Тобто до Птахи.

— До Птахи? Що? Ти глуха? Я тобі щойно про неї стільки правди розповіла. Очі відкрила. Ви всі геть подуріли. Як мене ця крилата зрадниця діс… Всі торочать тільки про неї. Усі світи клином зійшлися на цьому слові. Ненавиджу… — Лада пополотніла.

Мальві від її позирку стало геть сумно. Схоже, що до світлого світу її повертати ніхто не збирається.

— Все, дівчино, розмову закінчено, і не тисни на мене. Є велика доцільність, і вона переважує геть усі сентименти. Буває вогонь, що не пече і не дає тепла. Буває любов, дівчино, яка теж не дає тепла. Йменням Сварожого кола прощаюся з тобою, безсмертна. Бережи себе від великих розчарувань і від такої любові.

Лада легко штовхнула Мальву в груди. Та позадкувала. Двері кімнати з гуркотом зачинилися. Мальва щосили шарпала за ручку. Намагалася відчинити їх, гримала руками, ногами, кричала, галасувала. Урешті втомлена й розчарована повернулася в бік кімнати.

Вона змучено витріщилася на стіни та інтер’єр того, що її тепер оточувало. У кімнаті був камін. На ньому стояли здоровенні підсвічники аж на шість свіч. Посеред кімнати — стіл з двома стільцями. Під однією стіною — ліжко, біля нього стелаж із книгами. Впізнала грубий том Тестаменту, хмикнула невдоволено. Обкладинка книги була темною. Перевела очі на іншу стіну. Там ще одні двері. Без роздумів кинулася до них і поривчасто відчинила, мало не впавши. То була простора ванна кімната з вбиральнею. Праворуч дзеркальна шафа, у ній рушники та чистий одяг.

Перевела погляд на свої ноги та на своє вбрання. Так, їй варто перевдягтися та помитися. Але не зараз. Зрештою, чи не байдуже, як повертатися до темних — чистою чи брудною. Здавалося, її життя зупинилося. Її коханий тепер безсмертний, він на світлому боці. Остап нізащо не зверне на темний бік, навіть заради неї. Він для неї — світлий безхмарний день. Він — той, що не відкидає тіні.

Всілася перед каміном. Кілька миттєвостей дивилася на вогонь. Тоді витягла з-під плаття шнурок, до якого кріпився варган і мушля. Варган, котрий не працює у цьому світі як ключ. І кому потрібна безсмертна сила, що в цьому світі геть безсила?

Остапова мушля… Погладила її рукою. Вона вберегла серце від ненависті, яка мало не затопила її у світі Відтіні. Серце розривав жаль і біль, чорний і небезпечний. Стоп! Вона не піддасться тому темному шалу. Краще плакатиме, бо навіть найсильніші інколи плачуть, особливо коли надто довго їм довелося бути сильними.

Та Мальва тільки-но почала плакати… Аж раптом у каміні зчинився гуркіт, тріск і хтось голосно заверещав.

У вогонь із гуркотом та лементом упало щось здоровенне. За ним послідувала ще одна лементуюча з’ява. І це були люди — геть у кіптяві, обідрані й дуже сердиті. Та це було ще не все, бо на них із комина полетіли дві палки та брудний шнур.

— Йменням Сварожого кола. Йолкі-матолкі, — озвалося знайомим голосом те, що впало першим. — Брате, ну ти й кабанчик. А ще м’яса він не їсть. Тільки ягоди й гриби. Зніми свою гузницю з моєї морди. Тільки не пукай, гад. Ну ти і сволоч, ну ти й засранець!

— Ой-ой, моя сопілочка. Йди в баню, братіку. Де вона випала, коли я летів?

Мальва, заскочена почутим і побаченим, перелякано дивилася, як у її каміні борсаються Лед та Полель — брудні, сердиті та смішні.

— Шо? Сопілка? Зробиш собі нову. Злазь із мене, заразо, а то за дупу вкушу…

З каміна, йойкаючи та стогнучи, вилазили хлопці. Мальва, розчулена та заплакана, кинулася їх обнімати:

— Хлопчики, ріднесенькі. Як я рада вас бачити!

Хлопці знічено потирали місця, якими забилися, падаючи в камін, та трохи ніяково дивилися на заплакану дівчину.

— Ну, той, Мальво, ти чо? Не плач. Ми живі. Трохи, правда, покоцані. А це все через того телепня, мого брата. Вузли він вміє в’язати, блін пригорілий. Зав’язав, гад, — Лед тримався за поясницю і йойкав.

— Та я звідки знав, який у тебе шнур. Думав нормальний шнурочок. А це просто трос якийсь, а не шнур. Як із нього вузли в’язати? Ти що, слона зібрався витягати через комин чи юну тендітну дівчину рятувати? Ще треба подумати, хто з нас гад!