Дара Корній - Зворотний бік сутіні

Випадковість? Ти ж не віриш у неї, Птахо. Дивні сни з воротами, Угомон зі стрілою Перуна, Дріма, яка у снах заманювала її до лісу…

Шарпнула Перуна за рукав. Той зупинився. М’яко поставив її на ноги, зазирнув в очі.

— Втомилася, моя хороша? Уже недовго. Я впізнав цей ліс. Ми вже поруч. А там надійний сховок. Головне, щоб він впустив нас…

Птаха безтямно дивилася на Перуна, наче промовляв він до неї чужинською мовою. Схопила його за рукав, потягнула на себе:

— Перуне, це дуже важливо. Чи не помічав ти нічого чи нікого дивного, коли слідкував за мною? Я говорю не про Стрибога, — зазирала питально в очі.

Перун гарячково озирався, прислуховувався до лютого завивання вітру позаду. Звук невблаганно наближався. Знайшла час на допити. Зрештою, які там слідкування? Він завжди оберігав її від небезпек, старався якнайчастіше бути поруч. А коли сам не міг, то обов’язково просив когось надійного це робити.

Та зараз не до теревенів.

— Згодом договоримо, моя хороша! Вітер от-от наздожене нас.

Перун підхопив її на руки і поніс, явно кваплячись і вже не озираючись. Гупало зовсім поруч, їх наздогнав вітер, важко дмухнув в спину, кинув гострими шпичаками. Це не обіцяло нічого доброго.

Вийшли на галявину. Вона була величезною та дуже барвистою. Жовті, блакитні, рожеві, червоні, фіолетові, білі, блакитні, помаранчеві барви перемішалися між собою. І посеред того всього розмаїття стояв дуб. Могутній, старий, міцний. Такого розкішного та величного дуба вона в інших світах не бачила. Хіба що в Біловодді. Та це було геть інше.

Перун захоплено дивився на Перунове дерево. Подивився у вічі Птасі, заговорив:

— Тепер від тебе залежить, дорога моя Перунице, чи впізнає нас Батько Шум. Чи прокинеться, чи дасть свій прихисток?

Птаха не розуміла:

— Але як? Це ж Перунове дерево. Твоє дерево.

Стенула плечима.

Перун обережно поставив її на землю:

— Підійди до дерева. І ти все зрозумієш, люба Магурко.

І вона пішла… Квіти духмяніли спокоєм і красою. Якщо не озиратися і не слухати погрозливих звуків вітру неподалік, то може видатися, що ти зараз у найчудеснішому у світі краї, з барвистим небом під ногами. Перуниця вперто йшла вперед — і раптом усвідомила: біль та втома відступили. Квіти пригортали голівки до її ран, вона могла чути шепіт їхніх пелюсток, вони гоїли порізи, зупиняли кров. І все це відбувалося на ходу, вона не зупинялася, а рухалася далі.

Квіти веселої барвистості. Квіти — неначе небо. Квіти — неначе хмари. Квіти — неначе серце. Квіти — неначе біль… Біль..

Біль…

Вона зупинилася за крок від стовбура дуба і згадала в усіх деталях, а не кавалками, як досі пригадувалося, власну смерть…

Вона згадала, як її безсмертна душа спостерігала за падінням тіла — вниз, додолу, до цих квітів. Свароже-батьку, ці квіти досі тут, і вони пам’ятають її. Бо її кров рясно скропила цю землю. Її плоть жила під одним із тих дерев. Її плоть та кров стали по смерті частинкою цього світу.

Птаха стала навколішки, склавши руки на грудях, піднявши лице до неба. Промовляла слова молитви, тієї самої, котру навчила її мама, а маму навчив її коханий чоловік, тобто батько Птахи. Говорила неголосно, але так сильно та потужно, що це приглушувало звуки темних вітрів. І ті, здається, також почули слова молитви і, трохи знічені та розгублені, пригальмували свій порив вислужитися перед темним господарем і Повелителем:

Птаха підвелася з колін, не опускаючи голову, підняла руки долонями догори. Сонце брала жменями. Його тепло перетікало в її тіло, ховалося під шкірою, наповнювало її єство собою. Так-так, вона не могла тут вимовляти слова заклинання чи замовляння, заборона Місяцівни діяла, але сонце дозволило їй політати. Бо вона народжена Птахою. Навіть коли була смертною дівчиною, вже тоді вона була Птахою, донькою великого батька, сильною та мудрою.

Завертілося, загуло у голові. Небо, яке вбирали її очі, раптом стало зникати, бо вона враз сама зробилася тим небом. Руки зі жменями сонця стали легкими та невагомими.

Відірвалася від землі, замахала руками-крилами, летіла. Вона дивилася на ліс згори. Він почорнів і змалів від болю. Велика його частина була затоплена, частина спалена, частина заморожена. А в їхній бік тягнулися дві кістляві руки, які в шаленому смерчі все знищували, танцюючи якийсь дурний скажений танець.