Дара Корній - Зворотний бік сутіні

Оракул із Майєю почали жити разом у світі Загублених. Хоча перебування жінки поруч з Оракулом вважалося не зовсім правильним. Інші Оракули дружин не мали, але офіційно це не заборонялося, тож ніхто не перечив.

Оракул зітхнув. Погладив свою довгу сіру бороду. Він умів любити, він пам’ятав, як воно і чому. Тепло всередині, щем від її усмішки, легке запаморочення, коли вона ніжно торкається кінчиками пальців твоєї щоки… Він клявся собі, що ні дня не проживе без неї, коли вона піде, коли вона його залишить… Бо вона була дружиною Оракула. А Оракули не тому живуть наодинці, що не вміють любити. Це він зрозумів уже згодом, коли було надто пізно.

Вони живуть самотиною, щоб не спивати сили того, хто живе поруч. Деякі особливі пророцтва відкриваються незалежно від твоїх бажань і забирають багато і фізичних, і моральних сил. І ти мусиш ці сили відновлювати. А відновлення відбувається автоматично, тобто від найближчого джерела енергії. Майя й була тим джерелом. Світла веснянка згасала повільно, бо вона таки була безсмертною, і її енергії вистачало на довгі-довгі століття…

Коли вони це все зрозуміли, було запізно. Чому Учитель про це його не попередив? Учитель цього не знав, бо в інших Оракулів не було дружин, і спивали вони зазвичай заблуд, які час від часу потрапляли у світ Загублених і яким було байдуже до свого кінця.

Коли Оракул усе осягнув, просив Майю переселитися подалі від нього, в інший світ чи в інше помешкання, де вона могла спокійно жити. Якщо не мати вічне життя, то вже точно подовжити його. І, можливо, якби вона погодилася, досі була б жива-здорова. Майя відповідала мовчанкою на всі його благання, переконання, запевняння, навіть його хотіння силою її відіслати геть. А їй і не треба було нічого йому говорити, він усе прочитав у її серці. Майя його кохала і їй було байдуже, скільки триватиме її життя. Головне — бути поруч з ним, не марнувати жодної хвилини на перебування десь із кимось непотрібним і чужим…

Вона помирала повільно. Згасала мов свічка. У нього на руках. Він усе добре бачив своїми сліпими очима. Як сірі павутинки спочатку доволі кволо, та таки настирливо обплутують її своїми нитками. Ниток стає щоразу більше, і незабаром вони утворюють міцний кокон довкола тендітної фігури Майї. І коли врешті її серце та розум опиняються в полоні, Майя визнає свою поразку.

Вона лежала у ліжечку спальні та кволо всміхалася. Схудла, стала майже прозорою. Він тримав її за руку, ніжно гладив по голові, витирав сльози, які час від часу котилися її обличчям. Її сірі очі за той час, коли вона знерухомилася та перестала вставати, змінили барву. Стали такими, як небо у Біловодді — безмежно-блакитними. Хотілося відчайдушно плакати та вити від безвиході. Це він своїм призначенням вбив її.

Чому вона на це пішла? Така дурна і порожня самопожертва. Не має права Оракул любити, не має права Оракул бути поруч із тим, хто його любить… Він порушив неписані закони — і тепер розплачується смертю найріднішої людини. За дверима його помешкання зібрався цілий натовп. Поки Майя хворіла, він не міг і думати про пророцтва… Для нього час зупинився.

— Любий, — почувся спроквола голос. — Не переймайся так через мене. Вибач, що забираю у тебе такий важливий час. Хотілося б відразу і безболісно. Та не виходить. Свіча гасне повільно. Мій ґніт ще не вигорів.

— Що ти, кохана! — Схопився долонями за її правицю. — Який там час? Будь ласка, не помирай. Бо хто я без тебе?

— Ти — Оракул. Увесь час, який ми були разом, — найщасливіший та найважливіший у моєму житті. Пригадай, яким рішучим, мужнім та впевненим ти завжди був. Скільки разів тебе пробували підкупити і темні, і сірі? Напророкувати не зовсім точно з вигодою для якоїсь сторони… І ти щоразу їм відмовляв.

— Це твої віра та любов, Майєчко, живили мене рішучістю та впевненістю. Якби не ти, то…

Він затих. Сльози пекли зсередини. Мав дати раду тому болю.

Вона всміхнулася кволо, заговорила:

— Жив собі на світі звичайний чоловік. Жив як умів. Здебільшого старався бути гарним, та не завжди йому це вдавалося. Прийшла старість — і час помирати. І він помер. Тіло зосталося на землі, а душа… Душа повернулася туди, де їй і місце. До Бога. Глянув чоловік на свою душу збоку — і перелякався, бо ж не був святим. О, чого там тільки не було: радість поруч з болем, вірність поруч зі зрадами, любов і ненависть недалечко примостилися. Наляканий видивом чоловік виклав на вершечок душі всі свої хороші вчинки, на спід запхав погані та почимчикував до Бога.