Дара Корній - Зворотний бік сутіні

— Ну, тут ти трохи права, Мальво, — втрутився Полель, — але не зовсім. Нам із Ледом не все по цимбалах. От ти, наприклад, нам не по цимбалах. І у світі неврів ми також були на навчанні, але недовго. Бо дехто і там встиг відзначитися, тобто зіпсувати нашу репутацію. Добре, що батько товаришує з Миросладом, і той погодився навчати нас на нейтральній території.

— Цікаво, Леде, що ти таке витворив, що синам самого Перуна тепер у світ неврів заборонено заходити, — зацікавлено примружилася Мальва.

— А я тобі розкажу, Мальво. Як на духу, — глузливо вів Полель. — Декому вже на третій день перебування в Невридії, бачиш-но, сильно рибки захотілося. Бо на перше і друге там нічого смачненького, тільки смажений кабанчик. От Лед і попхався на озеро. То наш мудрий братик думав, що то озеро, а насправді це було болото із замаскованими потаємними стежками, яке оберігало вхід до столиці неврів.

— Може, не треба, га? — Лед опустив очі додолу і колупав палицею дірку в землі.

— Треба, братіку, ще й як треба! Давай ліпше я їй правду розкажу, аніж вона почує версію неврів про тупоголового бездарного поганця, яку їй повідають, коли вона потрапить у Невридію. Так от, мій розумний братик у світ неврів з дому дещо з собою прихопив. Хоч нам попередньо говорилося, що суворо заборонено з собою будь-що з дому брати. Я й не взяв. Оскільки ми діти Лади та Перуна, то з поваги до батьків нас на вхідних воротах не перевіряли. Навпаки, шанобливо привели до Мирослада, посадили на почесне місце, поруч із старійшинами. Віддали найкращу хату в поселені, найтепліше ліжко, найсмачнішу їжу… А мій коханий братік не втримався і прихопив із собою з дому батькового небесного вогню. Ну от, замість того, щоб рибалити, як усі нормальні люди — з вудочкою там, з сіткою чи з палицею, Лед вирішив перехитрити усіх.

— Він глушив рибу в болоті? — перепитала ошелешена Мальва.

— Ага. Якби ж то! Глушив? Він підпалив болото. Що там почалося? Він, звісно, таки хотів рибу оглушити, щоб вона спливла. А потім її гарненько зібрати. Але… У цьому болоті риби не було. Зате від небесного вогню болото зайнялося. Ледве загасили. А скільки рослинок, невинних тваринок загинуло? А скільки людей отримало опіки? Гей, братіку, чо мовчиш?

— А шо? Ну, так сі стало.

— Ага, сі стало, — перекривив брата Полель. — Я такої ганьби зроду не переживав. Нам не просто вичитували, нас осоромили. Голими і зв’язаними в болоті на колінах заставили стояти, аж доки батько не прийшов за нами. А він не дуже поспішав… П’явки з нас кров смокчуть, сонце в голову пече, аж мізки шкварчать всередині. Голова обертом, навіть видіння почалися. То гарпії перед очима літають, то круки, то крикси… Тьху!

— Ну, чого згадувати? — огризався Лед. — Треба було сказати, що ти тут ні до чого. Що винен лишень я.

— «Ні до чого!» — передражнив брата Полель. — Бо я таки теж «дочовгався». Я ж знав, що ти вогонь у батька поцупив. Треба було тебе ще вдома на чисту воду вивести. І тому я не менше від тебе винен. Тої сопілки, яку я в тому болоті тоді втопив, ніколи тобі не пробачу. Її єдину дозволили у світ неврів із собою взяти, бо то особлива річ. Калинова сопілка. З маминої першої калини… Звук — диво! Отак безславно і закінчилися наші мандри світом неврів.

— А Мирослад — це хто? — цікавилася Мальва. — Головний у світі неврів?

— Так, Мирослад — нейтральний безсмертний зі світу неврів. Неперевершений у мистецтві перевертництва.

— Нейтральний?

— Нейтральний. Не служить ані світлу, ані темряві.

— А кому служить?

— Творцю!

— Напевне, цікаво бути нейтральним? Так, хлопці?

— Не знаємо. Може, — неохоче відповідав Лед. — Мирослад — гарний Учитель. Тобі він сподобається. Він любить воїнів. Відчуває їх. О, братику, ану похвалися Мальві та розкажи, який у тебе тотем. Не соромся.

— А я й не соромлюся, — не дуже впевнено відповідав Полель. — Чого мені соромитися? Ластівка та заєць.

Мальва краєм ока помітила, як зашарівся Полель.

— Ну-ну, — глузливо говорив Лед. — Добре, що не горобець і не мишка-шкряботушка.

— А шо ти маєш проти ластівки? Чим тобі заєць не вгодив? Цілком мирні створіння.

— Угу. Йолкі-матолкі. Мирні, цілком. Ну, ластівка ще півбіди — красиво. А заєць? Боягуз, який власної тіні боїться і яким харчуються у лісі майже всі хижаки — від вовка до лисиці. А він, біднятко, жере тільки траву та моркву.

— Ну і хай. Теж мені вовкулака знайшовся.

— А чому вовкулака? — перепитала Мальва.

— Мій тотем, Мальво, — це вовк і сокіл. Ось так. Впевнений, що й у тебе щось схоже буде. Ми з тобою воїни, а не якісь там зайці-вуханці.