Дара Корній - Зворотний бік сутіні

— У мене власне призначення, — з притиском відповідав Полель. — І воно не менш важливе, ніж твоє. Зрештою, я теж син Перуна. Це просто нечесно, як дерево себе зі мною поводить. Хіба це не жорстокість?

— Це не жорстокість, Полелю, це необхідність, — чомусь виправдовувалася Мальва. — Таким вразливим і чуттєвим натурам, як ти, краще не бачити того, що вміють і можуть бачити воїни. Ти покликаний дарувати життя, любов, утіху, радість, сміх, добро. А є інший бік — боротьба між тими, хто вважають такі цінності важливими, і тими, хто готовий заради примарних інтересів, як ото влада та багатство, відмовитися від них. Тому кожен із нас має власне призначення. І це не жорстокість. Це благодать для твого серденька чуйного. Сприймай це так.

Полель трохи пожвавішав і зачав своєї:

— Мені колись батько Шум повідав про те, що в далекі часи, коли ще не було вирію, душі великих воїнів залишалися жити в деревах. Дерева отримували не просто безсмертя, вони отримували імена, — сумно та ледь чутно промовив Лед.

— І вони досі живі? Тобто ліс із такими деревами? — зачаровано перепитувала Мальва.

— Так. У світі неврів багато таких дерев. Батько їх знає. А Чуй-ліс світу неврів їх оберігає, — сумно оповідав Лед.

— О, так! Світ неврів! Диво, а не світ. Так багато про нього чула. Сумно, хлопці, та, либонь, туди мене вже не впустять. Я ж звідусіль втікаю. Як той Колобок із казки.

— Який Колобок із казки? — перепитав Полель.

— Та ну, не парся, — махнула рукою Мальва. Дивне у них спілкування виходить. Все довкола казок снується.

— Не парся? — Полель здивувався ще більше. — Ти знаєш, Мальво, але часто ти розмовляєш препаскудно. Це не пасує безсмертній. Лед теж грішить промовлянням мовних покручів. Невже ви без них не можете? Мова, що складається з сонячних добрих слів, така прекрасна. Не уподобляйтеся сірості…

Мальва тільки промовила: «Умгу». Полель задоволено кивнув у відповідь, наче вона йому щось важливе пообіцяла. А Лед, скептично хмикнувши, перепитав:

— То хто такий Колобок, котрий від усіх тікає?

І вона змушена була розповісти хлопцям ще одну дитячу казку — про Колобка. Хлопці уважно слухали, а коли казка була розказана, Полель серйозно додав:

— Ну, ти ж розумієш, чому він тікав від усіх і мусив бути з’їденим?

— Шо, — щиро здивувалася на таку заувагу Мальва. — А от і ні. Не мусив. Він провтикав… Даруй, піддався на лестощі лиса, і той його з’їв. Кожна казка має свою мораль. Мораль цієї — очевидна. Якщо тебе хочуть з’їсти, то роби ноги, а не плескай язиком. А якщо хочеш їсти, то їж і не розмовляй з їжею. Це я про тих, від кого колобок утік.

— Тю, — витріщився на неї Лед. — Ти і справді так поверхово бачиш ту казку? Старі казки, навіть казки смертних, Мальво, усі до одної закодовані. І ця не виняток. Це казка про те, як наші праматір та прабатько, дід та баба тобто, спекли сонце, для того, щоб воно вранці сходило і дарувало усьому сущому життя. А увечері його обов’язково з’їдала ніч. День закінчувався, сонце вмирало, щоб уранці знову дід та баба його спекли…

— Оце ти закрутив! — Мальва вражено дивилася на Полеля. — Я нігди так не втрафлю. Факт.

— Втрафиш-втрафиш, — заспокоював дівчину Полель. — Ти вже стільки бачила і стільки вмієш. І у світ неврів обов’язково потрапиш, якщо захочеш, звісно.

— О, ще й як захочу. Хіба не цікаво вчитися перевертництва? Ну, от ви, наприклад, стовідсотково там навчалися, пра’?

Полель недвозначно глипнув у бік брата. Лед трохи зам’явся і неохоче пробурмотів:

— Ну, так! Тобто майже. Але ми вміємо перевертатися.

— Що значить «майже»? Та навіть у світі Відтіні світ Білих Вурдалаків поважають і мріють туди потрапити усі-усі, хоч на пару днів. Ех, ви… Мати таких батьків та такі можливості. Мажори — от ви хто. Зажерливі мажори…

— Ма… хто? — Лед сердито глипав у бік Мальви. — Ну, тут я з братом згодний. Ти нас зараз облаяла чи просто образила? І я не всі твої погані слова знаю.

— Мажори у світі смертних, тобто у світі Єдиного Бога, — це діти багатих батьків, дуже-дуже багатих батьків. Ті діти від колиски мають все, навіть прислугу, яка за ними назирці ходить та виконує всі їхні забаганки.

— А навіщо прислуга? — втручається Лед. — Я сам виконую всі свої забаганки, і мені ніц за то не є.

— От-от. Коли мажори виростають, то теж виконують всі свої забаганки, навіть те, що строго-настрого заборонено і законами божими, і людськими. А вони все одно роблять по-своєму. Бо вони мажори… І на думку інших їм начхати, і все їм по цимбалах.