Дара Корній - Зворотний бік світів

Морок дивився на Стрибога згори вниз. Люті у його словах не меншало:

— А хіба ми з тобою можемо порозумітися? Ти мене і чути не хочеш. А з батьком Хаосом справи геть кепські. Та зараз не час з’ясовувати батьківсько-синівські стосунки. Потрібно рятувати Храм. Де Навія? Знайти її негайно! Тільки вона може зварити правильний еліксир. Рука того, хто руйнував, може і повернути до життя.

Площа стояла і слухала, як ці двоє перемовлялися. Печать жаху та приреченості висіла над світом темних. Із-за спин натовпу вигулькнула зеленокоса постать Навії та кинулася в ноги Морока:

— Пробач мені, Повелителю. Мене примусили, я не хотіла, я не зна…

— Цить! — Морок жестом зупинив Навію. — Ти можеш це спокутати лишень одним: зварити рятівний еліксир.

— Але я не знаю як… — пробелькотіла Навія, стоячи навколішках перед Мороком.

— Зате я знаю. Та я б і сам зварив протиотруту, якби не потрібна була рука того, хто варив отруту. Треба знайти суміш сірої плісняви та чорної води. У тебе щось лишилося?

Навія ствердно закивала. Морок продовжував:

— Ще потрібні сльози Жар-Птиці та молоко Праматері. Гадаю, що їх у тебе нема?

Навія кивнула, погоджуючись.

— Вони є в Птахи чи в Перуна. Потрібно переміститися до світу Оранти.

Морок випростався. Підняв голову та простяг руки долонями догори:

— Нехай допоможе нам Сварог!

— Що? Не смій рятувати Храм. — Стрибог схопився із землі, мов укушений. — Хай старе валиться. Щойно Храм стане попелищем, почвари з Мертвої річки звільнять Мальву. А ми побудуємо новий Храм, ще кращий, і створимо нових богів. І не розповідай мені старі байки про Хаоса, який начебто замкнений під Храмом. Моя ладанка мені каже, що ти брешеш.

Морок підійшов до Стрибога впритул. Різко замахнувся правою рукою та заліпив тому такого ляпаса, що з носа сина відразу зацібеніла кров.

— Угамуйся! Не доводь до гріха! — Морок гидливо відвернувся, поки Стрибог обтирав кров. — Навіє, Худічу, за мною!

Стрибог важко дихав. Сварга смерті немилосердно пекла, вимагаючи жертви. Ладанка втискалася каменем в груди. Поки не було сил і кроку зробити. То був не просто ляпас, а міцне батьківське прокляття.

Морок наче згадав щось, зупинився. Звернувся до площі:

— Усім зберігати спокій. Радегаст за старшого. Стрибога замкнути в хатині Русалій. Якщо чинитиме опір, без попереджень убити, тобто кинути в річку.

Морок заквапився. За ним слідком рушили Худіч та Навія. Радегаст тим часом ухопив Стрибога за плечі і майже силою поволік в інший бік, перед тим віддавши наказ усім на площі врятувати бодай щось із Храму. Той хоч і здригався, як недужий у лихоманці, та поки не падав.

Стрибог волочився за Радегастом, однією рукою тримаючись за Сваргу смерті, другою стискаючи ладанку. З кожним кроком йому кращало. Він розумів, що то ладанка сірих дає йому силу. Та поки цього не показував. Хай думають, що зламали його. Батьківське прокляття, знесилення і все таке. Він навіть навмисно пригальмовував, дозволяючи Радегасту принизливо волочити себе. На подвір’ї хати, поряд із болітцем, він повністю відновився. Розвернувся і… Радегаст не сподівався отримати підступний удар у спину від ослаблого ворога. Усе сталося миттєво. За Радегастом у болоті лишень забулькало. Стрибог лишень встиг останньої миті врятувати лука, якого Радегаст носив на спині. О, той йому пригодиться.

А тоді Стрибог кинувся навздогін Мору, Худічу та Навії. Настиг їх на мості. Першим удар отримав Худіч. Непрощене закляття влучило тому в спину. Худіч не встиг навіть зрозуміти, що й до чого. Потужним ударом чоловіка перекинуло через поруччя. Худіч панічно замахав руками, шукаючи опори, і знайшов… Оскільки Морок був на кілька кроків попереду, а Навія йшла поряд, то Худіч і зачепився руками за неї. Стрибог, не роздумуючи, ударив ще раз. Мить — і Навія та Худіч зникли у водах річки Забутої-Незгаданої. Нажаханий Морок безсило споглядав, як води Мертвої річки своїми безжальними язиками заковтують двох темних, як зелені щупальця обкручують тіла, стискають в обіймах. І нічого… Усе відбулося настільки швидко, що ані Худіч, ані Навія не встигли й слова мовити. І ось уже плесо води таке, як завжди, — спокійне та смертельно лагідне.

— Що ти накоїв? — Мор не мав сили ані битися із сином, ані мстити йому. Остання надія на порятунок Чорнобогового Храму — мертва. А що далі? Уже не важить. — Я проклинаю тебе ще раз. Ти… Ти…Ти…

— Що я? — Стрибог недобре вищирився. — Зрадники мають бути покарані. Ти — зрадник. Ти наказав убити власного сина. Я проклинаю тебе своїм синівським прокляттям.