Дара Корній - Зворотний бік світів

І Стрибог, не вагаючись, прицільно вдарив смертельним прокляттям. Воно влучило простісінько в голову Мороку.

Сум, біль та здивування застигли в погляді Мора. Він охопив руками голову. Сперся на поруччя. Він помирав. Це був кінець. Його син, його кров, його майбутнє, його ганьба… Водяна пелена внизу кликала до себе. Він не хотів перенародження, він хотів назавжди зникнути. Це він винен у всьому, що сталося. Він народив та виростив покруча. Він не заслуговує на прощення. І він його не проситиме. Ліпше вічне забуття. Морок з останніх сил перехилився через поруччя та полетів у воду.

Стрибог не звертав уваги на батька. Йшов упевнено вперед. У нього ще так багато незавершених справ. Він перейшов міст. Світ Ягілки чекав на нього. Він виконав свою частину угоди: зруйнував Храм Чорнобога. Храм помирає. Отже, істоти з річки мають повернути Мальву. Було домовлено, що відразу після падіння темного Храму Мальва чекатиме на батька в Міжчассі.

Назустріч Стрибогу рухалися двоє. Здаля їх помітив та одразу впізнав. Він не вірив у своє щастя. Він сам хотів їх знайти відразу ж після того, як поверне Мальву. І раптом така приємна несподіванка. Доля посміхалася йому сьогодні. Ладанка на шиї співала оду радості, легкість та впевненість наповнювали тіло.

Стрибог зупинився. Склав руки в подячній молитві, підняв очі до неба:

— Дякую, Творцю, за твою велику справедливість. Даруй мені влучності, щоб не схибити, даруй мені моці, щоб завдати удару, даруй мені витримки, щоб не зрадити себе, даруй мені сили зробити задумане во славу та могутність твою. Йменням кола Сварожого!

Він поволі опустив руки. Подивився перед собою. Подорожні наближалися — обличчя світлі та тривожні. Вони його також впізнали. Стрибог глибоко вдихнув. Затримав на мить подих. Тоді видихнув. Зняв з плеча лук Радегаста. Досконала зброя стрільця, зроблена найкращим майстром світу темних. Дістав Перунову стрілу, приклав її до тятиви, як маестро смичок до струн прилаштовує. Напнув. Прицілився. І вистрілив.

Вона впала підбитою Птахою. Стріла прошила їй серце. Перун кинувся до тіла. Але… Нічого, уже геть нічого не міг вдіяти. Очі наповнили сльози, душу — розпач та чорна ненависть. Пташка, його люба дівчинка… І води Біловоддя її не зцілять. Запустити серце, котре простромила Перунова стріла, неможливо. Це ж не прокляття якесь там.

Звівся на ноги. Цей покидьок не заслуговує на життя. Він мусить його вбити, смерть за смерть.

Перун затиснув у руці кульову блискавку смерті. Вона вирувала, трепетала, рвалася на волю. Він міцно тримав її і був готовий будь-якої миті поцілити вбивцю Птахи… Стежив очима за мерзотником. Стрибог, замість утікати, впевненим кроком наближався. Весь зчорнілий від сварги смерті, яка тонкою павутинкою оповила його тіло, йшов назустріч власній. Перун здригався від огиди, споглядаючи спотворене обличчя Стрибога.

Убивця хоче бачити агонію жертви? Що зупиняє Перуна, чому він не вб’є мерзотника? Він спочатку гляне в очі вбивці, а тоді…

— Зрадники, брехуни та злодії мають бути покарані. І смерть — це найменше та найгуманніше, що я для них можу зробити. Помирає підстрелена Птаха, як це страшно і як красиво, — прошипів Стрибог, бачачи, як вирує в руках Перуна куля смерті. Він був упевнений, що куля його не зачепить. Адже сам Творець зараз опікується ним.

Стрибог вистрілив підступно, без попереджень. Перун і Птаха не встигли навіть зрозуміти, що трапилося. А вона йшла до нього просто поговорити. Казала, що Морок обіцяв розповісти сину всю правду, аби той нарешті зрозумів, як помилявся, та припинив дурощі. «Якими наївними бувають ті, хто нас любить, думаючи, що їхні слова та прохання можуть нас змінити», — казала колись йому дружина Перуниця. Та бідна його доня Пташка цього не пам’ятала. І тому він, Перун, вирішив бути поруч, коли Птаха говоритиме зі Стрибогом.

Не вберіг. Чомусь згадалися слова Оракула: «Та, що прийде зі світу Чотирьох Сонць, украде серце Стрибога та знищить світ Відтіні». Світ Відтіні майже мертвий, серце Стрибога — теж… Але знищила їх не Птаха. Перевів подих, збираючись жбурнути смертельну кулю в беззбройного темного бога. Убивця заслуговує смерті. Він не збирається з ним теревені правити. Та слабенький голосок зупинив його:

— Батьку, не смій.

Птаха ще була жива. То вона говорила… Упав перед донькою навколішки.

— Не чіпай його, батьку, ти ж не вбивця. Ти — великий та справедливий, — ледь чутно простогнала Птаха.