Дара Корній - Зворотний бік світів

— Остапе, — Лед звернувся до суперника. — Ану, йолкі-матолкі, спитай шановну пані Ягілку про Мальву, подивимося, як твій дар викривальництва неправди спрацює.

Ягілка нервово сіпнулася, сердито нахмурилася:

— Допомагай після такого людям. Ти мені не довіряєш, Леде? Як можна? А коли попросив допомоги, то хіба я тобі відмовила? — Ягілка говорила плаксивим й ображеним голосом. Губки закопилила, щічки вкрилися багряними плямами… Узявши руки в боки, вона нависла над Ледом темною хмарою.

— Я тобі не Полель, шановна, на мене твої збочені чари не діють. Можеш навіть сльозу пустити, мені байдуже. Остапе, ану порозмовляй з нашою благодійницею. Ягілко, поки ти не поговориш з Остапом, я тебе додому не пущу. І це не жарт. А будеш комизитися, туману напускати, дерева з корінням виривати і ними кидатися, свого кота чи змій на нас напустиш, то розповім про твої афери батькові, і про те, як Мертвою водою торгуєш, і як декому нитку життя вкорочуєш на замовлення, і як у вікно підглядаєш. Ой-ой, і не витріщайся, наче вперше чуєш! Я знаю набагато більше, аніж хотілось би, йолкі-матолкі. Остапе, до роботи!

Ягілка втупилася в землю і вже зверталася до Остапа:

— Гаразд! Питай.

— Де Мальва? — Остап питав лаконічно, не дуже уважно дивлячись на Ягілку. Він слухав її голос. Лишень це мало значення.

— Не знаю, — говорила Ягілка кудись у землю, ховаючи очі від хлопців.

— Дурите нас. Ну, ми чекаємо правильної відповіді. Шановна пані, ви знаєте, що я відчуваю вашу брехню. Будь ласка, не примушуйте мене скористатися іншими моїми талантами, — Остап говорив м’яко, але впевнено.

Ягілка підняла очі на Леда:

— Леде! Змилуйся! Мій любий хлопчику! Я думала, що ми друзі. Я ж тобі завжди допомагала, була на твоєму боці. Нащо тобі та дівка? Та в тебе сто таких буде, якщо захочеш, обіцяю. Навіть кращих. Вона ж геть не красуня. Сухоребрик нещасний.

— Ану цить мені! — скаженів Лед, нависаючи хмарою над Ягілкою. — Зараз мова не про нашу з тобою дружбу і не про дівок. Твоє чарівне вікно дозволяє тобі знати набагато більше, аніж потребує та, котра владарює в Порубіжжі. Але тобі чомусь байдуже, чим історія зі зникненням Мальви закінчиться. Уяви собі на мить: одного разу зникнуть усі світи і запанує довкола Хаос, як сказано в одному старому пророцтві, у яке ніхто давно не вірить. Залишиться хіба що твій світ, не цікавий для Хаоса, та ще, може, світ сірих… Краще говори правду, бо я здогадуюся, де тепер Мальва. Йолкі-матолкі, ну?

Ягілка мовчала. А потім ураз скинула руки догори і заголосила до неба.

Що тут зчинилося! Земля під ногами задвигтіла, вмить набігли чорні хмари і полило наче з відра. Хлопці нараз вимокли до нитки, хоча ще мить тому ніщо не обіцяло негоди. Лед ухопив Ягілку за руки. Та враз змінила подобу, перетворившись на немічну каргу. Та з Ледом такі штуки не проходили. Він сердито засичав на жінку:

— Ану припини! Йолкі-матолкі. Припини, кому сказав, дурна твоя голова…

За плечима хлопців сердито загудів та зашумів старий ліс… І здивований Остап побачив, як старі неповороткі дерева, котрі, здавалося, уже давно безпробудно сплять, почали активно рухатися, виплутуючи із землі своє глибоке та міцне коріння. У лісі зчинився страшний рейвах. Дерева поспішали на допомогу своїй господині. Полель ухопився рукою за Остапа, ледве тримаючись на ногах, бо один корінь боляче шмагонув його по нозі й він поточився.

— О, Свароже! Капець. Улипли! Казав тобі, братіку, вернутися до хати та взяти меча й сопілку? Я б миттю цю нечисть приспав. Ну, мудрагелику, що далі?

Ягілка стояла страшна та щаслива. Вона посміхалася своїм беззубим ротом і змією шипіла:

— А я попереджала вас. Дощ і дерева — то квіточки. Незабаром і змії мої любі підоспіють. А кіт-воркіт матиме забаву. Котику-котику, ану ходи до мене, любчику.

Остап раптом згадав, як у своєму сні-видиві чув гру Полеля, а ще згадав розповідь Учителя Посолоня про вміння Полеля за допомогою сопілки забирати волю в людей. Якщо з людьми це проходить, то, може, з Ягілкою теж вийде, бо вона хоч напів, але таки жива людина. Тим паче, що сопілка в нього не зовсім проста. Остап потягнувся до пояса, витягнув сопілку і простягнув Полелю:

— Грай. Ти знаєш яку.

Той ошелешено кілька секунд дивися на сопілку Остапа, тоді вихопив її та щасливо закричав:

— Колянка, хлопці. Ми врятовані. Леде й Остапе, затуляйте вуха.

Остап та Лед чемно затиснули руками вуха. Ягілка геть нічого не розуміла. Лед надто різко її відпустив, бо затуляв вуха руками. Ягілка перечепилася здоровою ногою через кістяну і боляче гримнула на землю. Тим часом залунала чарівна мелодія. Колянка витинала так млосно, заливалася так пестливо, що хотілося від того звучання притулитися ніжно до чогось рідного, стулити повіки та спати-спати-спати… Дощ припинив сердито лаятися, зробився лагідним та добрим, а невдовзі вщух. Може, теж задрімав. Дерева кинули видиратися із земних пут, спочатку насторожено слухаючи музику, а з часом і геть умовкли, притуливши віття до стовбурів. Ліс спав… Спала і Ягілка, згорнувшись калачиком під своєю загорожею, і солодко комусь уві сні посміхалася. Полель зупинив музику.