Дара Корній - Зворотний бік світів

Птаха вмовкла. Вони кілька секунд мовчали. Врешті обізвався Морок:

— Колись у дитинстві батько мені розповідав притчу про багатого, але дуже скупого мірошника. Він зробив загату на річці та побудував поряд млин. Вода собі текла, і текли гроші в кишеню мірошника. А оскільки він був чи не єдиним в околиці мірошником, то заробляв досить пристойно. Одного разу у його загаті з’явилась крихітна тріщина. Люди, які проїжджали повз загату, це побачили та сказали: «Пане, залатайте дірку, а то загату прорве і біда буде». Господар млина махнув рукою. Що там може зробити маленька дірка? Загата в нього міцна. Минав час, тріщина більшала, але загата досі залишалася міцною і нічого поганого з млином не відбувалося. Гроші текли річкою. Звісно, мірошник розумів, що треба таки колись залатати кляту дірку. Та все не квапився, бо скупість не дозволяла, так шкода було грошей. Настала осінь, а з нею — сезон дощів. Лило як з відра три дні поспіль. Води в річці прибувало, тріщина в загаті також збільшувалася, і врешті одного вечора загата не втримала воду. Вода зруйнувала все: і загату, і млин, і втопила самого мірошника. От що може вчинити маленька тріщина.

— Ви думаєте, Море, що ми зараз тріщину латаємо, так? — Птаха сумно дивилася на Морока. — Ой, ні. Мені здається, що загату таки прорвало. А тріщиною був світ Русалій, який ви, темні, знищили. Усе рано чи пізно повертається до нас із надлишком. Закон Всесвіту, не я його вигадала. І мої слова — це зовсім не відплата за смерть Перуниці. Я її майже не пам’ятаю. Мої слова — це тільки мої слова.

Птаха вивела Мора аж за хвіртку. Вони розпрощалися дуже ввічливо.

Морок якось геть розгублено запитав:

— Виходить, що ми зараз із тобою вже не вороги?

Птаха стенула раменами та сумно відповіла:

— Не завжди ворог — справді ворог, а друг — справді друг. Це сказав Учитель Посолонь. Не думала, що повторю цей вислів. А бачите, як повернуло… Усяке буває. Йменням Сварожого кола прощаюся з вами. Нехай усе задумане нами здійсниться.

Перелякана та здивована Горпина сиділа під хатою на лавці та мовчки слухала слова прощання ще вчора заклятих ворогів.

«Не завжди ворог — ворог. Та вже точно не друг», — сказала сама собі. Птаха підійшла до жінки, сіла поруч, обійняла її за плечі. І так вони сиділи якийсь час, мовчки дивлячись у зоряне небо.

— Горпино, я хотіла тебе про дещо розпитати. Точніше, про декого. Про того проклятого, якого ти змусила допомагати Мальві. Розкажи мені про нього, що знаєш, будь ласка.

Лед із Полелем перемістилися за допомогою ключа до Порубіжжя досить швидко і без труднощів. Оскільки Лед не один раз так мандрував і знав обійстя Ягілки непогано, то вправно скерував варган у потрібному напрямку. Полель не заважав брату порадами. Не до сперечання зараз… Потрібно якнайшвидше знайти Мальву та повернутися разом з нею додому, до батька.

Та першим, кого вони зустріли в Порубіжжі, був не крилатий вовчисько Симаргл, і не Ягілка, і, звісно ж, не Мальва. Хоч на таке везіння навіть дуже сподівалися. Під хвірткою Ягілки стовбичив якийсь чужинець. Звичайний собі хлопака, середнього зросту, блакитноокий, білявий, вбраний у прості полотняні штани та таку ж сорочку, підперезану червоно-чорним тканим поясом. На одязі не було жодних вишитих узорів. І тільки пояс подекуди помережаний нехитрим нейтральним меандром. Тож допетрати, з яких світів прибув хлопець, брати не могли. Молодий чоловік не одразу зауважив братів, бо захопився частоколом. Звісно, де ще побачиш загорожу, прикрашену черепами?

Полель голосно відкашлявся, привертаючи увагу хлопця. А коли той різко озирнувся, чемно вклонився йому та дуже виховано прорік:

— Йменням Сварожого кола вітаю тебе, безсмертний.

Робив це зовсім не з ввічливості, швидше з необхідності. Адже зараз не час для дрібних сварок чи непорозумінь, які так полюбляє Лед. Бо йдеться про пошук дуже важливої для всіх людини.

Лед невдоволено хмикнув, але промовчав, похапцем запихаючи варган Полеля в глибоку кишеню штанів.

— Йменням Сварожого кола я теж щиро вітаю вас, безсмертні! — відповів утомленим голосом хлопець.

— Якими вітрами, шановний пане? — вдавано люб’язно запитував Полель. Він завжди брав на себе місію перемовин із невідомими людьми, бо Лед рідко коли церемонився. Відразу хапався за меча або починав відверто хамити. — З ким маємо честь розмовляти? Мене звати — Полель. — І Полель приклав ліву руку до грудей, а правою показав на брата. — Це мій брат Лед. Ми діти безсмертних Перуна та Лади. Прямуємо до шанованої пані Ягілки за наказом нашого батька.