Дара Корній - Зворотний бік світів

Ягілка низько вклонилася Мальві. Дівчина також у відповідь уклонилася:

— Щиро дякую, шановна пані Ягілко. І вибачте мені за всі прикрі слова, що я говорила, особливо про любов. Я не мала права такого казати. Дякую вам. І вас нехай береже Сварог.

Мальва вийшла в темряву. Спустилася навмання східцями. Очі поволі звикали до ночі. Клубок вона кинула перед собою, обмотавши навколо зап’ястка кінець нитки та міцно пальцями вчепившись у неї. Мальва задумливо дибала вслід за посмиками нитки: «Ягілка старалася не називати мене на ім’я. Цікаво, чому?»

— Трапилося це доволі давно. Ще твого татуся, Остапку, і в планах не було. Я і мама Дужа, прекрасна та світла Дзеванна, жили собі не тужили в нашому рідному та привітному світі Сонячної Брами, тобто у Яровороті. Дзеванна була з родини світлих безсмертних. Донька Миха, повелителя та опікуна лісових звірів, та прекрасної Діванни, повелительки плодючості. Я ж отримав Перемінника від Мари не за заслуги своїх батьків… А тому, що отримав.

Мирослад сумно посміхнувся і продовжив. Певно, те, хто твої батьки — смертні чи безсмертні, — при виборі в безсмертні таки беруть до уваги… Хто? Остап зараз по це не думатиме, бо навряд чи знайде відповідь.

— Тобі, напевне, любий мій хлопчику, уже всі вуха продзижчали ліричною історією палкого кохання нечистокровного Мирослада та величної красуні Дзеванни, за почуття та серце якої билася чи не половина Світлого світу?

Остап ствердно кивнув, згадуючи оповідь Посолоня.

— Не питатиму хто, бо здогадуюся. Очевидно, що Посолонь, який досі кохає Дзеванну. Так, визнаю — вчинив недобре, бо не відкрив усієї правди про цю жорстоку та підступну жінку. Про всі її недобрі вчинки, крім мене, знає ще один чоловік. Це Оракул. То він порадив мовчати. Надто дзвінке ім’я у Дзеванни. Думалося: хто ж мені повірить? Вона від народження світла. А я? Досі на роздоріжжі. До того ж пані Дзеванна доволі легко може нашкодити світу неврів, якщо дуже захоче. Отака неофіційна домовленість існує досі між нами: я мовчу, а Дзеванна не шкодить неврам. Але ти, мій любий онучку, мусиш знати правду. Мусиш…

Мирослад уважно подивився на Остапа. В очах старого чоловіка, крім звичного впевненого вогню, цього разу виднівся ще й біль. Оповідь мала бути гіркою.

— Мені Дзеванна колись подобалася. Вона і справді народилася особливою — розумницею та вродливицею, — Мирослад трохи перечепився на словах та виправився: — Тобто вона й досі красуня. Світла безсмертна з прихованою люттю всередині. Але про це я дізнаюся згодом, а тоді… Струнка світлокоса дівчина, з небесними очиськами та ніжним голоском крутила чоловіками, наче Сварог сонцем. Це була чарівна магія дівочої вроди, чистої та незайманої. Принаймні всі так вважали. Приємно ж дивитися на мальовничий краєвид чи на прегарну троянду? Чому Дзеванна обрала саме мене поміж великої пастви своїх прихильників, я досі не втямлю. Посолонь, Дажбог, Хорс, Купайло, Коляда, Переплут… О, це не повний список приречених на вічні муки невзаємного кохання. Але Дзеванна, наче розпещена дитина, захотіла отримати те, що не могло їй належати. Моє серце. Я завжди вважав її просто добрим другом: доброзичливим, вірним, справжнім. І чому я, телепень, тоді не зауважив, що вона дивиться на мене не очима приятельки, а геть по-іншому? Розуміти це я почав лишень тоді, коли сам по-справжньому закохався.

Так, Дзеванна й справді талановита безсмертна. Вміння володіти мистецтвом полювання — то від батька Миха. Вона вправно читає мову слідів тварин та птахів, насліпо з лука бездоганно потрапляє в ціль, ножем легко вражає серце птаха на льоту чи будь-якого звіра в русі. У цьому їй рівних немає. Вона багато чого мене навчила, відчинила в пізнанні світу природи такі двері, що самотужки мені навряд чи вдалося б їх відчинити. Я навчився від неї розуміти мову не тільки птиць чи тварин, а й мову комах, безмовних риб та німих черв’яків у земній тверді. Це вона відкрила мені світ неврів, у якому доволі довго владарював її батько, постійно сперечаючись зі світом Шума-Шумлячого: хто важливіший та потрібніший — світ рослин чи світ тварин. Мих був рідним сином Шума. Одвічна суперечка між батьками та дітьми. Безглузда, звісно. Це те саме, що запитати, хто важливіший для народження дитини — батько чи мати. Без неї та без нього дитина не народиться. У той час світ неврів називався світом Шума.

Суперечки припинилися, щойно у світі Шума з’явилася Дзеванна. Мих усе хитро підлаштував. Дідусь Шум любив свою онучку, бо та не сперечалася з ним. Мила красуня завжди привітно посміхалася і чинила по-своєму. Можливо, Дзеванна тоді й справді кохала мене, бо дозволила нечистокровному Миросладу порядкувати у світі Шума. І ми з Дзеванною оселилися в цьому дуже дикому та дуже чистому світі, де ще не було людей.