Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

— Добратися до шкіри потвори, — буркнув він, повторюючи її слова. — Аби я ще знав, як це зробити. Я дуже мало знаю про морських страшидл.

— Цікаво. З того, що мені відомо, у морі потвор значно більше, аніж на суші, як з точки зору кількості, так і відносно числа їх видів. Тож, здавалося б, море має бути непоганим полем для діяльності відьмаків.

— Але — не є.

— Чому?

— Експансія людей у море, — він кашлянув, відвертаючись, — триває віднедавна. Відьмаки були потрібні раніше, на суші, на першому етапі колонізації. Ми не придатні до битви із потворами, що живуть у морі, хоча там і справді достатньо всілякої агресивної мерзоти. Але наших відьмацьких можливостей не вистачить проти морських потвор. Ті створіння є для нас або завеликі, або занадто броньовані, або занадто пристосовані до своєї стихії. Або усе те відразу.

— А потвора, яка вбила нирців? Ти не здогадуєшся, що воно було?

— Може, кракен?

— Ні. Кракен розбив би човен, а той був цілим. І, як говорили, повний крові. — Оченько переривчасто зітхнула й помітно зблідла. — Не думай, що я мудрую. Я виросла над морем, дещо та бачила.

— У такому разі, що воно могло бути? Великий кальмар? Міг постягувати тих людей з палуби…

— Не було б крові. Це не кальмар, Ґеральте, не косатка, не черепаходракон, бо це щось не розбило й не перевернуло човен. Це щось піднялося на борт й учинило там різанину. Може, ти помиляєшся, коли шукаєш його в морі?

Відьмак задумався.

— Я починаю дивуватися тобі, Ессі, — сказав. Поетка зарум’янилася. — Ти маєш рацію. Воно могло атакувати з повітря. Це міг бути орнітодракон, грифон, виверна, літавець або вилохвіст. Може, навіть рух…

— Вибач, — сказала Ессі. — Глянь, хто йде.

Берегом наближався Аґловаль, сам, у сильно намоклому вбранні. Був помітно розлючений, а помітивши їх — аж почервонів з люті.

Ессі злегка присіла в поклоні, Ґеральт схилив голову, прикладаючи до грудей кулака. Аґловаль сплюнув.

— Сидів я на скелях три години, майже зі світанку, — проревів він. — Вона ж навіть не вигулькнула. Три години, наче дурень, на скелях, які заливали хвилі.

— Мені прикро… — пробурмотів відьмак.

— Прикро тобі? — вибухнув князь. — Прикро? Це твоя провина. Ти завалив справу. Зіпсував усе.

— Що саме я зіпсував? Я тільки працював тлумачем…

— До дідька таку працю, — гнівно урвав Аґловаль, розвертаючись у профіль. Профіль він мав воістину королівський, хоч на монети карбуй. — Краще було б тебе не наймати. Це звучить парадоксально, але поки я не мав тлумача, ми краще розумілися, я і Ш’ееназ, якщо ти розумієш, що я маю на увазі. А тепер… Чи ти знаєш, що говорять у містечку? Шепочуть по кутках, що ловці загинули, бо я розлютив сирену. Що то її помста.

— Дурня, — холодно прокоментував відьмак.

— Звідки я маю знати, що то — дурня? — пробурчав князь. — Чи я знаю, чого ти їй тоді наговорив? Чи я знаю, на що вона здатна? І з якими потворами вона кумається там, углибині? Прошу, доведи мені, що це дурня. Принеси мені голову потвори, яка вбила ловців. Візьмися до роботи, замість того щоби розважатися фліртом на пляжі…

— До роботи? — рознервувався Ґеральт. — Як? Може, мені попливти в море верхи на діжці? Твій Зелест погрожував морякам тортурами й шибеницею, і все одно ніхто не хоче. Сам Зелест також не квапиться. То як…

— А мене воно обходить — як? — заверещав Аґловаль, уриваючи його. — Це твоя справа! Навіщо відьмаки, як не для того, аби порядні люди не мусили ламати голову, як позбутися потвор? Я найняв тебе для цієї роботи й хочу, аби ти її виконав. А якщо ні — то геть звідси батогами аж до кордонів моєї землі!

— Заспокойтеся, мосьпане княже, — сказала Оченько — тихо, але блідість і тремтіння рук видавали її схвильованість. — І не погрожуйте Ґеральту, дуже вас прошу. Так складається, що Любисток і я маємо кілька приятелів. Король Етайн із Цідарісу — наприклад — дуже любить нас і наші балади. Король Етайн є освіченим володарем і завжди говорить, що наші балади — то не тільки жвава музика й рими, а ще й метод передання інформації, що вони — хроніка людства. Може, княже, прагнете залишитися у хроніці людства? Я можу це зробити.

Аґловаль хвильку дивився на неї холодним, презирливим поглядом.

— Ловці, які щезли, мали дружин і дітей, — сказав він нарешті, значно тихіше й спокійніше. — Інші, коли голод зазирне до їхніх горняток, швиденько випливуть знову. Ловці перлин, губок, устриць й омарів, рибалки — усі. Зараз вони бояться, але голод переможе, страх. Випливуть. Але чи повернуться? Що ти на це, Ґеральте? Панно Давен? Цікаво мені, чи буде у вас балада, у якій ітиметься про це. Балада про відьмака, який бездіяльно стоїть на березі й дивиться на закривавлені палуби човнів, на дітей, які плачуть.