Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

— Вилазь, Дуду, — сказав Шапелл. — А ти, Дейнті, сиди тихо. Для людей кожен половинчик виглядає однаково. Правда?

Дейнті щось буркнув невиразно. Ґеральт, усе ще мружачись, дивився на Шапелла із підозрою. Намісник же випростався і роззирнувся навколо, й тоді від глядачів, які ще стояли неподалік, лишився тільки стукіт дерев’яних сабо, що стихав удалечині.

Дейнті Бібервельдт Другий виповз і вигребся з пакунка, чхнув, усівся і протер очі й носа. Любисток присів на скрині, що лежала неподалік, бринькнув на лютні з виразом помірної зацікавленості на обличчі.

— Хто це такий, як думаєш, Дейнті? — лагідно запитав Шапелл. — Дуже подібний до тебе, тобі так не здається?

— То мій кузен, — випалив половинчик і вишкірив зуби. — Дуже близька рідня. Дуду Бібервельдт із Гречаної луки, світла голова у справах. Я, власне, вирішив…

— Так, Дейнті?

— Я вирішив вважати його своїм фактором у Новіграді [35] … вважати його своїм фактором у Новіграді — фактор тут — те саме, що й «фактотум» — довірена особа, яка виконує доручення. . Що ти на те, кузене?

— Ох, кузене, дякую, — широко посміхнулася дуже близька рідня, гордість клану Бібервельдтів, світла голова у справах.

Шапелл також посміхнувся.

— Здійснилася мрія? — буркнув Ґеральт. — Про життя у місті? І що ви в цьому місті бачите, Дуду… і ти, Шапелле?

— От пожив би ти на вересовищах, — відбуркнув Шапелл, — поїв би корінців, помокнув та померзнув би — отоді знав би. Нам також хочеться жити, Ґеральте. Ми не гірші від вас.

— Ні, — кивнув Ґеральт. — Не гірші. Бува навіть, що кращі. Що зі справжнім Шапеллем?

— Удар його спіткав, — прошепотів Шапелл Другий. — Десь місяці зо два тому. Апоплексія. Хай земля йому буде пухом, і нехай світить йому Вічний Вогонь. Я саме опинився поблизу… Ніхто не зауважив… Ґеральте? Ти ж не будеш…

— Що ніхто не зауважив? — запитав відьмак незворушно.

— Дякую, — пробурмотів Шапелл.

— Вас тут більше?

— А це важливо?

— Ні, — погодився відьмак. — Не важливо.

З-за фургонів та яток випала й побігла підтюпцем невисока, на пару ліктів фігурка в зеленій шапочці й у хутрі плямистих кроликів.

— Пане Бібервельдте, — просолів гном і замовк, водячи очима з одного половинчика на другого.

— Вважаю, малий, — сказав Дейнті, — що ти маєш справу до мого кузена, Дуду Бібервельдта. Кажи. Кажи. Ото він.

— Турлука передає, що пішло усе, — сказав гном і широко усміхнувся, показуючи гострі зубки. — По чотири крони штука.

— Здається, я знаю, про що йдеться, — сказав Дейнті. — Шкода, що немає тут Вівальді, той мигцем би вирахував зиск.

— Дозвольте, кузене, — відізвався Теллічо Люннґревінк Леторт, скорочено Пенсток, для приятелів Дуду, а для всього Новіграда — член чисельної родини Бібервельдтів. — Дозволиш порахувати мені? У мене добра пам'ять на цифри. Як і на інші речі.

— Прошу, — вклонився Дейнті. — Прошу, кузене.

— Кошти, — наморщив чоло допплер, — були невисокі. Вісімнадцять за олію, вісім п’ятдесят за жир, гм-м… Усе разом, враховуючи шнур, сорок п’ять крон. Виручка: шістсот по чотири крони, чи дві тисячі чотириста. Комісії жодної, бо без посередників…

— Будь ласка, не забувайте про податок, — нагадав Шапелл Другий. — Будь ласка, не забудьте, бо стоїть перед вами представник влади міста й Церкви, який серйозно й сумлінно потрактовує свої обов’язки.

— Від податків воно звільнене, — заявив Дуду Бібервельдт. — Бо то на святу мету.

— Га?

— Змішані у відповідних пропорціях риб’ячий жир, віск, олія, підфарбовані краплею кошенілі, — пояснив допплер, — досить налити до глиняних мисок й у кожну засадити шматок шнура. Запалений шнур дає чарівний червоний вогник, який горить довго й мало смердить. Вічний Вогонь. Жерці потребували лампадок на олтарі Вічного Вогню. Уже не потребують.

— Холера… — пробурмотів Шапелл. — І вірно… Потрібні були лампадки… Дуду, ти геній.

— По матері, — скромно сказав Телліко.

— Еге ж, вилита мати, — підтвердив Дейнті. — Тільки гляньте в ці мудрі очі. Вилита Бегонія Бібервельдт, улюблена моя тітка.

— Ґеральте, — простогнав Любисток. — Він протягом трьох днів заробив більше, ніж я співом за все своє життя!

— На твоєму місці, — серйозно сказав відьмак, — я б кинув співи і зайнявся торгівлею. Попроси його, щоб узяв тебе учнем.

— Відьмаче. — Телліко потягнув його за рукав. — Скажи мені, як я міг би тобі… віддячити…

— Двадцять дві крони.

— Що?

— На нову куртку. Глянь, що від моєї лишилося.