Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

— Кузен, — швидко сказав Дейнті. — Мій далекий кузен.

— Так-так, — швидко підтримав його Любисток, почуваючись у своїй стихії. — Далекий кузен Бібервельдта. Відомий як Дурко-Бібервельдт. Біла ворона в родині. Ще дитиною він упав у криницю. Суху. І, от нещастя, цеберко гепнулося йому просто на голову. Зазвичай він спокійний, от тільки вигляд пурпуру його розлючує. Але немає чого переживати, бо заспокоїться, побачивши руді волосинки на дамському лоні. Тому він і побіг у «Пассіфлору». Кажу вам, пане Шванне…

— Досить, Любистку, — сказав відьмак. — Заткнися, до лиха.

Шванн поправив на собі тогу, обтрусив її від соломи й випростався, надаючи обличчю гордовитого виразу.

— Та-ак, — сказав. — Дивіться уважніше за родичами, купцю Бібервельдте, бо ж ви самі знаєте, відповідальність — на вас. Якби я подав скаргу… Але часу немає. Я тут, Бібервельдте, у справах служби. Ім’ям міської влади прошу вас сплатити податок.

— Га?

— Податок, — повторив урядник і закопилив губи в гримасі, яку, напевне, він підгледів у когось куди більш значущого. — Що ж то ви? Від кузена підхопили? Якщо залогоджуєте свої справи, то треба платити податки. Або ж — іти до темниці.

— Мені?! — гарикнув Дейнті. — Які справи? Та я самі втрати маю, курва мать! Я…

— Бережися, Бібервельдте, — шикнув відьмак, а Любисток крадькома копнув половинника у волохату литку. Половинник кахикнув.

— Ясна річ, — сказав, із зусиллям викликаючи посмішку на пухкеньке личко. — Ясна річ, пане Шванне. Як залогоджують справи, то треба платити податки. Добрі діла — добрі податки. І навпаки, я вважаю.

— Не мені оцінювати ваші справи, пане купцю. — Урядник зробив кислу міну, усівся за стіл, із глибоких закамарків тоги видобув рахівницю і сувій пергаментів, які розклав на столі, протерши його спочатку рукавом. — Мені — аби рахувати та гроші приймати. Та-ак… Тож підрахуємо… Це буде… хм-м-м… маємо два, один в умі… Та-ак… Тисяча п’ятсот п’ятдесят три крони й двадцять копперів.

З горла Дейнті Бібервельдта вирвався глухий хрип. Мулярі забурчали з подиву. Корчмар впустив миску. Любисток зітхнув.

— Ну, то до побачення, хлопці, — сказав половинник гірко. — Якщо хтось про мене питатиме, то я у темниці.

— До завтра, до полудня! — стогнав Дейнті. — Але ж сучий син, той Шванн, щоб його покрутило, огидного дідугана, міг мені й більше часу дати. Більше ніж півтори тисячі крон, звідки я витрушу до завтра таку купу грошей? Мені кінець, розорили мене, загину в буцегарні! Не сидімо тут, холера, кажу вам, хапаємо того мерзотника допплера! Ми маємо його впіймати!

Утрьох вони сиділи на мармуровому личкуванні басейну недіючого фонтану, що займав середину невеличкого майдану серед величних, але геть позбавлених смаку купецьких будинків. Вода в басейні була зеленою і страшенно брудною, золоті рибки, що плавали між сміттям, важко працювали зябрами й роззявленими ротами раз у раз хапали повітря з поверхні. Любисток і половинчик жували оладки, які трубадур хвильку тому потягнув із прилавка, який вони проминули.

— На твоєму місці, — сказав бард, — я б відмовився від переслідування і почав надивлятися когось, хто позичив би тобі грошей. Що тобі воно дасть, якщо схопиш допплера? Може, ти вважаєш, що Шванн сприйме його як еквівалент?

— Дурню говориш, Любистку. Коли схоплю допплера, відберу в нього мої гроші.

— Які гроші? Те, що він мав у саквах, пішло на відшкодування збитків і на хабар для Шванна. Більше в нього не було.

— Любистку, — скривився половинчик. — На поезії ти, може, і знаєшся, але у справах торговельних ти, вибач, справжнісінький дурбецел. Ти чув, скільки податків нарахував мені Шванн? А з чого платяться податки? Га? З чого?

— З усього, — заявив поет. — Я навіть зі співів сплачую. І до дупи вони мали мої пояснення, що співаю я через внутрішню потребу.

— Дурень, я ж казав. Податки в торгівлі сплачуються з прибутку. З прибутку, Любистку! Розумієш? Той лобур допплер видав себе за мене й уліз у якісь справи, напевно шахрайські. І заробив на них! Мав прибуток! А мені тепер доведеться сплатити податок, а ще до того — покривати борги того лахмітника, якщо він борги наробив! А якщо я не заплачу, то піду до ями, затаврують мене привселюдно залізом, зашлють до копалень! Зараза!

— Ха! — весело сказав Любисток. — Тож виходу в тебе немає, Дейнті. Маєш ти потайки втікати з міста. Знаєш, що? У мене є ідея. Обернемо тебе овечою шкірою [29] … обернемо тебе овечою шкірою — мотив, відомий щонайменше з часів «Одіссеї» Гомера: саме таким чином втекли від осліпленого Циклопа Одіссей та його товариші. . Перейдеш браму, кричачи: «Я овечка, бе-е, бе-е». Ніхто тебе не впізнає.