Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

— Авжеж, — додав Ярпен Зігрін, хихочучи. — Падаль для вас буде, чародіїв, ніхто її у вас не відбере. Хіба що інші стерв’ятники.

Йеннефер встала, закидаючи плащ на плече.

— Нєдамір не чекатиме до ранку, — сказала різко. — Він погоджується на ваші умови вже тепер. Всупереч, знайте це, моїм та Доррегараєвим порадам.

— Нєдамір, — поволі вицідив Богольт, — виявляє мудрість, дивну для такого молодого короля. Бо для мене, пані Йеннефер, мудрість — це, між іншим, уміння пропускати повз вуха дурні чи нещирі поради.

Ярпен Зігрін пирхнув у бороду.

— Інакше заспіваєте, — чародійка взялася в боки, — коли завтра дракон вас розхльостає, подірявить і потрощить кістки. Чоботи мені лизатимете і скиглитимете про допомогу. Як завжди. Якщо я добре вас знаю, якщо добре знаю таких, як ви. А я вас до нудоти знаю.

Вона відвернулася й пішла у темряву без слова прощання.

— У мої часи, — сказав Ярпен Зігрін, — чарівники сиділи у вежах, читали вчені книги й змішували всіляку мерзоту у тиглях. Не плуталися у воїв під ногами, не втручалися у наші справи. І не крутили задком у хлопів перед очима.

— Задок, скажімо чесно, нічогенький собі, — сказав Любисток, настроюючи лютню. — Га, Ґеральте? Ґеральте? Гей, де подівся наш відьмак?

— А яке нам до того діло? — буркнув Богольт, підкидаючи дерево у вогонь. — Пішов. Може, за потребою, прошу мосьпанство. Його справа.

— Напевне, — погодився бард і вдарив долонею по струнах. — Заспівати вам щось?

— А й заспівай, холера, — сказав Ярпен Зігрін і сплюнув. — Але не думай, Любистку, що я дам тобі за твоє бряжчання хоча б шеляг. Тут, хлопе, не королівський двір.

— Воно й видко, — кивнув трубадур.

— Йеннефер.

Обернулася, наче заскочена зненацька, хоча відьмак не сумнівався, що вона ще здалеку чула його кроки. Поставила на землю дерев’яне цеберко, випрямилася, відгорнула з чола волосся, що вилізло з-під золотої сіточки, крученими локонами спадаючи на плечі.

— Ґеральте.

Як завжди, носила вона лише два кольори. Свої кольори: чорне та біле. Чорне волосся, чорні довгі вії, за якими доводилося угадувати колір її очей. Чорна спідниця, чорний короткий каптанчик із білим хутряним коміром. Біла сорочка з найтоншого льону. На шиї — чорна оксамитка, оздоблена всіяною діамантиками зіркою з обсидіану.

— Ти анітрохи не змінилася.

— Як і ти, — вона скривила губи. — І в обох випадках це однаково нормально. Чи, якщо хочеш, однаково ненормально. У будь-якому разі, натяк на це, може, і є непоганим способом розпочати розмову, але він безглуздий. Правда?

— Правда, — кивнув він, дивлячись у бік намету Нєдаміра й вогнищ королівських лучників за темними абрисами фургонів. Від найдальшого вогнища лунав звучний голос Любистка, що співав «Зорі над трактом», одну зі своїх найвдаліших любовних балад.

— Що ж, вступ — позаду, — сказала чародійка. — Слухаю, що далі.

— Бачиш, Йеннефер…

— Бачу, — урвала вона різко. — Але не розумію. Навіщо ти сюди приїхав, Ґеральте? Адже не через дракона? Хіба в цьому сенсі нічого не змінилося?

— Ні. Нічого не змінилося.

— Тож навіщо, питаю, ти до нас приєднався?

— Якщо я скажу, що через тебе, — ти повіриш?

Вона дивилася на нього мовчки, а у її блискучих очах було щось, що йому не подобалося.

— Повірю, чому ж ні, — сказала вона нарешті. — Чоловіки люблять зустрічатися зі своїми колишніми коханками, люблять поновлювати спогади. Люблять уявляти, що колишнє любовне піднесення дає їм щось на зразок довічного права власності на партнерку. Це добре впливає на їхнє самопочуття. Ти не виняток. Попри все.

— Попри все, — посміхнувся він, — ти маєш рацію, Йеннефер. Твій вигляд чудово впливає на моє самопочуття. Іншими словами, я тішуся, що бачу тебе.

— І це все? Ну, то скажімо, що і я втішаюся. А натішившись, зичу тобі доброї ночі. Йду, як бачиш, відпочивати. Але спершу маю намір умитися, а для цього я звикла роздягатися. Тож відійди, аби ґречно забезпечити мені мінімум зручності.

— Йен, — простягнув він до неї руки.

— Не називай мене так! — просичала вона люто, відскакуючи, а з пальців, які вона спрямувала в його бік, сипнули блакитні й червоні іскри. — А якщо ти мене торкнешся, я випалю тобі очі, мерзото.

Відьмак відсахнувся. Чародійка, трохи заспокоївшись, знову відкинула волосся з чола, встала перед ним з кулаками, упертими в боки.

— Ти про що думав, Ґеральте? Що ми весело попліткуємо, що пригадаємо давні часи? Що, може, наприкінці балачок ми підемо разом у фургон і покохаємося на кожухах, просто так, щоб освіжити пам’ять? Га?