Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

— Вибач, — сказала вона, й усмішка з її обличчя зникла. — Що ж, це — людське.

— Це не людське.

— Ах… Тож жоден відмак…

— Жоден. Випробування Травами, Каланте, є страшним. А те, що із хлопцями робиться під час Змін, — ще гірше. І незворотнє.

— От тільки не розчулюйся, — пробурмотіла вона. — Бо це тобі не личить. Не важливо, що із тобою робили. Я бачу результат. Як на мене, він цілком задовільний. Якби я могла бути впевнена, що дитина Паветти колись стане подібною до тебе, то не вагалася б ані хвилини.

— Ризик занадто великий, — сказав він швидко. — Так, як ти й сказала. Виживає найбільше четверо з десяти.

— До диявола, чи тільки Випробування Травами ризиковане? Чи тільки майбутні відьмаки ризикують? Життя повне ризику, у житті також триває селекція, Ґеральте. Селекціонує нещасний випадок, хвороба, війна. Протистояти долі може бути настільки ж ризикованим, як і віддатися у її руки. Ґеральте… Я б віддала тобі дитину. Але… Я також боюся.

— Я б не забрав дитину. Не зміг би взяти на себе відповідальність. Не погодився б обтяжити нею себе. Не хотів би, аби дитина колись згадувала тебе так… Як я…

— Ти ненавидиш ту жінку, Ґеральте?

— Мою матір? Ні, Каланте. Я здогадався, що вона стояла перед вибором…А може, вибору й не мала? Ні, таки мала, адже, знаєш, досить було застосувати відповідне закляття чи еліксир… Вибір. Вибір, який треба вшанувати, бо це святе й беззаперечне право будь-якої жінки. Емоції тут значення не мають. Вона мала беззаперечне право на рішення і вирішила. Але думаю, що зустріч із нею, вираз обличчя, який вона тоді б мала… Це дало б мені щось на зразок збоченого задоволення, якщо розумієш, про що я кажу.

— Чудово розумію, про що ти кажеш, — посміхнулася вона. — Але в тебе мало шансів на таку приємність. Не можу оцінити твій вік, відьмаче, але готова закластися, що ти куди старший, аніж виглядаєш. Тому й та жінка…

— Та жінка, — урвав він холодно, — напевне виглядала б тепер куди молодшою за мене.

— Чародійка?

— Так.

— Цікаво. Я вважала, що чародійки не можуть…

— Вона, напевне, теж так вважала.

— Напевне. Але ти маєш рацію, ми не дискутуємо щодо права жінки на рішення, бо це питання поза дискусією. Повернімося до нашої проблеми. Не забереш дитину? Безповоротно?

— Безповоротно.

— А якщо… Якщо призначення не є виключно міфом? Якщо існує воно насправді, то чи не спадає тобі на думку, що воно може помститися?

— Якщо воно стане мститися, то мені, — відповів він спокійно. — Це я виступив проти нього. Ти ж виконала свою частину зобов'язання. Тож якщо призначення не легенда, серед вказаних тобою дітей я мусив би вибрати правильне. Адже дитина Паветти є серед тих дітлахів?

— Є. — Каланте повільно нахилила голову. — Хочеш її побачити? Хочеш глянути в очі призначенню?

— Ні. Не хочу. Відмовляюся, зрікаюся. Зрікаюся того хлопця. Не хочу дивитися в очі призначенню, бо не вірю в нього. Бо я знаю: щоб з'єднати двох людей, самого призначення не вистачить. Треба чогось більшого, аніж призначення. Я сміюся з такого призначення, не стану йти за ним, наче сліпець, якого ведуть за руку, наївний і безтямний. Це моє остаточне рішення, Каланте із Цінтри.

Королева встала. Посміхнулася. Він не міг відгадати, що криється під тією посмішкою.

— Тож нехай так станеться, Ґеральте із Рівії. Може, призначенням твоїм було саме зректися і відмовитися? Вважаю, що саме так воно й було. Тож, якби ти вибрав, якби вибрав вірно, зрозумів би, що призначення, з якого ти смієшся, жорстоко насміялося з тебе.

Він глянув у її ядуче-зелені очі. Вона посміхалася. Він не міг розшифрувати ту посмішку.

Поряд із альтанкою ріс кущ троянди. Він зламав стебло, зірвав квітку, устав на коліно, простягнув їй обома руками, схиливши голову.

— Шкода, що ми не познайомилися раніше, біловолосий, — пробурмотіла вона, беручи троянду з його рук. — Підведися.

Він підвівся.

— Якщо зміниш рішення, — сказала вона, підносячи троянду до обличчя. — Якщо наважишся… Повертайся до Цінтри. І твоє призначення тебе чекатиме. Може, не нескінченно, але ще якийсь час — напевне.

— Прощавай, Каланте.

— Прощавай, відьмаче. Бережи себе. Я маю… Мала хвильку тому передчуття… Дивне передчуття… що бачу тебе востаннє.

— Прощавай, королево.

Він прокинувся і з подивом зрозумів, що біль, який шматував його стегно, щез, здавалося, перестала дошкуляти й опухлість, що пульсувала і напинала шкіру. Він хотів сягнути рукою, торкнутися, але не зміг поворухнутися. Раніше, ніж зрозумів, що ворухнутися йому не дає виключно тягар шкір, якими він був укритий, холодний і огидний жах наповнив його черево, уп’явся в нутрощі, наче яструбові шпони. Він стискав та розтискав пальці, розмірено, повторюючи подумки: ні, ні, я не…