Генри Олди - Шмагія

Оповідання нагадувало нічний кошмар.

Півтора місяця ізоляції для циркачів. Григорія Інноліура – заколоти на смерть списом із наконечником з кременю, волаючи до Камбар-біза, триногого духа. Шаманам Таджала – провести обряд розпізнавання, з бубнами й камланням, без зняття шкіри вбитого. Якщо підозра підтвердиться, спалити труп на місці забою негайно. Всіх коней цирку вважати хворими на сап, а тому вбити у віддаленому місці й віддати вогню, також без освіжовування. Візки, упряж, балаган та інше майно – в багаття. Продовжувати?

Не треба, сказав хазяїн, хапаючись за голову.

На лихо чи на щастя, Зізі підслухала таємну розмову. Готова вмерти за китовраса, ліліпутка нічим не могла йому допомогти. Уночі вона молилася за порятунок Грині, просячи взяти її життя або найдорожче, що в неї є, замість життя друга. Кому молилася? Кому пропонувала безглуздий обмін?! – напевне, долі. Більше не було кому. Вперше за двадцять років зламана шмага палко бажала втілення свого неможливого дару. Від народження обділена долею, до якої волала нинішньої вночі, маленька жінка вважала шмагію – подарунком. Тростиною, спираючись на яку, легше йти із сьогодні в завтра. Ясновидство, прозріння майбутнього було для Зізі настільки реальним, рельєфним, опуклим, що ліліпутка спокійно приймала всю безглуздість цього ясновидіння. Пророкування не збуваються? Майбутнє разюче відрізняється від того, яким воно бачилося шмазі? Ну то й що?! Сяйво у очах дітлахів, коли вона розповідала після виступу, що день прийдешній їм готує, було достатньою платою. Доля в долонях зігрівала душу, навіть витікаючи водою поміж пальців.

Вона була щаслива, шмага Трабунець.

До цієї ночі.

Віддам життя. Віддам тростинку. Віддам дарунок. Віддам дурницю, яка для мене дорожча за скарби Орлиного Гнізда. Усе віддам. Тільки один раз дозвольте… Ну будь ласка! Хіба вам шкода…

А висока пані в синьому посміхалася: там, у хмарах. Пані слухала недоладне благання, більше вгадуючи, аніж розуміючи. Пані погодилася, кивнула. Старий таджалець з’явився вранці до Рустама Кліща. Німий, без’язикий старий, він розмовляв руками. І в руках його була сон-трава, інакше простріл або вітряниця. Ще амулет Камбар-біза був у старечих, в’ялих руках. Німий, як лікар, амулет, на відміну від крикливих талісманів Акша-бія з родичами. За три доби китоврас Григорій Інноліур перестав кашляти й почав, як звичайно, співати басом. Виразки зарубцювалися, лихоманка минула. Ріжки на голові в Грині більше не лупилися.

Амулет старий залишив китоврасові.

Мовчки звелів: носи!

Але шмагія назавжди покинула крихітку Зізі. Вона не нарікала. Сама запропонувала, сама віддала. Гриня живий, цим усе сказано. Ліліпутка не знала, що в день, коли старий з’явився до Рустама Кліща, далеко від Таджала прийшов на Їжачу Рукавицю мисливець на демонів Фортунат Цвях, неофіт РаБеЗу.

Прийшов, щоб почати Дикі Лови.

Висока пані в синьому посміхалася – у хмарах, делікатно прикриваючи рота долонею.

– Щастя та удачі, голубонько Меліс. Гостей приймаєте?

– Злетілися гості по наші кості, – крізь зуби буркнула Меліс, з’являючись у дверях. Голубонька швидше нагадувала злостиву ворону, якщо бувають руді ворони. – За чим завітали?

Вона по-вовчому зиркнула за спину чаклуна. Там китоврас Гриня переступав сором’язливо з ноги на ногу.

– Знову вікна бити з’явився, дровиняко рогата?

Малефік ледь не розреготався вголос. Крадькома вивести Зізі з площі крізь кордони добровольців, на очах у доблесних захисників – оце було завдання! Для справжнього віртуоза. Тут на додачу до Високої Науки була потрібна неабияка винахідливість. І ще кураж, як кажуть у таких випадках циркачі. Григорій Інноліур від ідеї чаклуна прийшов у захват: «Хо! Ви зовсім смішний, майстре Андреа! Хо-хо! Побавимося!» Для здійснення карколомного плану китоврасу необхідно було залізти в фургон Зізі – що Гриня відразу й зробив напрочуд спритно й тихо. По тому Андреа узявся до ретельного накладення личин.

Порівняння майдану з цибулиною наштовхнуло його на думку.

Чаклун ризикнув на каскадне накладання: крім зміни зовнішності, «stratum-cataracta» блокувала особистісні еманації всередині кокона. Це нагадувало голу людину, покриту бронзовою фарбою. Гарно, можна вдати з себе статую, якщо не рухатися, – але шкідливо для здоров’я, якщо залишитись пофарбованим надовго. Перетворюючи китовраса на ліліпутку, а Зізі – на рогатого Григорія, Мускулюс постарався, щоб навіть запах вихідної особистості не пробився назовні. Про всяк випадок застромив «граничну скалку»: якби він згинув без вісти, що не виключалося, личини спали б самі по собі, у призначений безпечний термін.