Генри Олди - Шмагія

Наступне запитання застало малефіка зненацька.

– Йому… майстрові Фортунату загрожує небезпека?

– Так. Серйозна небезпека.

– Небезпеку можна усунути?

– Так. Зокрема, дослід, котрий я хочу провести…

– Я зрозуміла. Чекайте, зараз.

Цього разу відьма була відсутня значно довше. За стіною дзвякало, гримотіло, почулося розпачливе рипіння. Тиша. Глухий брязкіт і шерех долинули знизу, ніби з-під землі.

У погріб полізла, розумниця? Знову рипіння, лунко ляскає важка ляда. Засапана, як від довгого бігу, Меліс стала на порозі насилу втримуючи велику тацю.

Ого! Схоже, бабуся Лімісдейл була неабиякою майстринею…

– Прошу, пане. Можете ліцензію видати, можете в темницю кинути.

А погляд зацькований, бігає. Боїться. Не вірить до кінця.

– Заспокойтеся, любонько. Я ж обіцяв: усе залишиться між нами. Тепер, якщо дозволите, я б хотів усамітнитися. Жалкую, що виганяю вас із власного дому, але дім Швелера для моєї мети взагалі не підходить. Зате ваше житло – якраз. Самотнє, замовляння накладені надійно… Зробіть ласку, залиште мене.

– Надовго? – від нахабства гостя відьма сторопіла.

– Дуже сподіваюся, що дослід не займе більше трьох годин.

– А мені куди подітися накажете?!

– А ви поки з Григорієм чаю випийте, чи що? У флігелі.

– З вашим жеребцем?! Таж він у флігелі не поміститься!

– Чудово поміститься, самі побачите!

– Він мені там усе переб’є! Посуд, зілля… Не хочу я з цим конем рогатим!

– Нічого він не переб’є. Це дуже обережний і ввічливий китоврас. Я особисто мав можливість переконатися. Зрештою, я за нього поручуся! Збитки – за мій кошт. Ви ж хочете, щоб я допоміг майстрові Фортунату?

Удар був підступний, «нижче пояса». Але нічого іншого не лишалося.

– Ну, якщо ви поручилися… – із сумнівом протягла відьма.

На самоті малефік відсапався.

Комплект був – просто мрія малефіка. До речі, був у вжитку. З таким, мабуть, і новачок… Повзуча Благодать!

У вжитку! За допомогою «pupa malitia» навіть відьма середньої руки в змозі послати людину на той світ. А просто підірвати здоров’я чи зробити калікою – взагалі раз плюнути, дві шпильки ввіткнути. Якщо в Меліс знайдуть використаний комплект…

«Ось що кохання діє з людьми!»

Мускулюс зітхнув, розставляючи на столі інвентар. Руки його трохи тремтіли, ніби від холоду. Крижане тремтіння йшло не ззовні – зсередини. Ти ж і сам ризикуєш, майстре чаклун. Так, подібного досліду ще ніхто не ставив. Не знайшлося навіженого. Так, безпечним твій експеримент ніяк не назвеш. Але якщо здогади підтвердяться… Тоді, схоже, доведеться вплутатися в авантюру, перед якою теперішній дослід здасться дитячою забавою. І якщо авантюра зазнає краху…

«Пр-р-рипинити! Нема чого бігти поперед карети. До Нижньої Мами всі пустопорожні міркування! Справою треба займатися, пане консультанте, справою!»

Хвилини дві знадобилося, щоб зібрати всі зайві думки в одну, що сердито дзижчала, мов цілий рій, – і викинути геть із голови. Тремтіння в руках вгамувалося. До роботи готовий, ваша честь!

Жаровня.

Деревне вугілля.

Суміш грибної губки й «горючих слізок» – для розтоплювання.

Вугілля займається майже відразу. Термотривку кювету з воском – на жаровню. Віск чудовий. Димчастий із аспідними вкрапленнями. Відлитий у гарні однакові бруски. У кюветі помістилося саме три. Тож почнемо… Так, частина локона ліліпутки, острах-смола… заклинання гомології… жменя товчених квіток лаванди…

«Як діє на демона зурочення? У трактатах про це нема жодних відомостей. Навіть у класичному „Диференціальному численні малефакторних впливів“ Альбрехта Рукмаєра…»

Чаклун перемішав срібним шпателем віск у кюветі, перевіряючи однорідність матеріалу. Ні, ще рано: трапляються нерозплавлені грудки.

«Але ж я урочив демона на повну силу. Щось із ним мусило відбутися… Що? Як переломлюється псування на дітях Нижньої Мами?.. Ага, віск готовий. Час!»

Андреа завжди любив запах гарячого воску. І справу свою любив. Працював із задоволенням, що досить важливо у Високій Науці. Ось і в зламаних так. Їм «чаклунство» теж на втіху. Розуміють, повинні розуміти: дурниця! Ілюзія! Лише ми бачимо! А все одно на втіху… Думки про шмагів не здавалися сторонніми, зайвими. Вони створювали потрібний настрій, висвічували примарні нитки, що вели у димну порожнечу.

Може, щось подібне відчував майстер Фортунат, вступаючи в РаБеЗ, погоджуючись взяти участь у безглуздому замаху?