Генри Олди - Шмагія

Тягучий струмінь пірнув у отвір пупа-форми. «Під зав’язку», по вінця. Тепер ізложницю – в казан із водою, щоб охолола. Досить. Ну-бо, глянемо, що вийшло… Андреа повернув засувку, підняв покришку. Лялька вийшла – замилуєшся: гладенька, з матовим «сталевим» полиском, контур правильний, людиноподібний. Жоден із інгредієнтів не визирав назовні, не проглядав крізь шар воску. З форми лялька вислизнула легко – іноді доводилося вибивати, збиваючи «вдачу».

Тепер бічне шво пальцями загладимо… Готово.

Малефік обережно вклав першу «Криваву Мері» на заздалегідь підготоване ложе з повсті. Ретельно перевірив, чи не лишилося в ізложниці слідів попередніх інгредієнтів.

Настала черга другої «pupa malitia». Теж «чистої», з одним базовим директ-компонентом. Ось він, необхідний секрет. Знову: острах-смола, закляття…

Андреа весь поринув у роботу. Розум був холодний, ніби скальпель хірурга, – відтинаючи зайве хвилювання, заважаючи повернутися зрадницькому тремтінню в руках. Третя лялька. Найвідповідальніша. «Pupa malitia mixtum». Найрідкісніший виріб у практиці малефіціуму, коли в форму закладаються відразу два директ-компоненти. Якщо він не помиляється, якщо обидва вектори зійдуться в одному створінні… Рештки локона Зізі. Другий секрет.

Закляття.

Коли третя лялька лягла на повстяне ложе, Мускулюс дозволив собі відсапатися. Витер піт із чола. Накрив мідним ковпаком не потрібну більше жаровню. Нехай згасне жар. Усе зроблене – лише підготовка. Має бути головне.

Він узяв у правицю довгу срібну шпильку. Перевернув її зворотним боком. Голівкою шпильки – кулькою з полірованого нефриту – обережно торкнувся першої ляльки. Стулив повіки, на чверть відкрив «вороняче баньши». Нефрит лагідно ковзав по тілі ляльки, вздовж потоків життєвих сил, на мить затримуючись у потрібних місцях, «запалюючи» віта-центруми. Велика спіраль… мала… сім осередків… Погляд «воронячого баньши», а разом із ним інші відчуття малефіка поступово стікали по шпильці в нефрит, відтіля – в ляльку… Далі, ще далі… Ось і ефірні струни. Течуть від ляльки до її першого прообразу. Андреа звично ковзнув по струнах, на мить затримався, не входячи в контакт. «Батько» в цьому разі його не цікавив.

Мета – другий прообраз. Деманій.

Лаванда! Є. Ледь відчутно, але цілком виразно.

Ніби гончак, що бере слід, малефік втяг носом ефір. Ідемо за лавандою… Ближче, ближче… До аромату додався знайомий сморід. Вічний Мандрівцю! Та це ж відбиток його власного зурочення! І запах лаванди посилився. Тепер Мускулюс точно знав: він на вірному шляху. З натугою придушуючи мисливський запал, який прокинувся в душі, змусив себе рухатися повільніше, з максимальною обережністю. І не дарма. Дуже невдовзі чаклун відчув слабкі дотики. Невиразна, безформна маса коливалася перед ним, постійно зміняючи обриси та аритмічно пульсуючи. Від створіння віяло вогкою тугою, холодом розпачу і – глухою, готовою будь-якої миті прорватися злістю.

Наступної миті Мускулюс тихо ковзнув назад у відьмину хату, розірвав ледь намічений контакт.

Спокійно, пане консультанте, спокійно. Ти щойно зробив диво. Безпрецедентний дослід. Але це ще навіть не чверть справи. Радітимеш потім, якщо все завершиться благополучно. Методика спрацювала? Добре. Переходимо до другої фази експерименту.

Лялька номер два. Знайома послідовність дій, відновлення стану, пережитого за хвилину до того… Тут головне – не скотитися до механічного повторення завчених маніпуляцій, що перетворює Високу Науку на буденність. Кожного разу – як востаннє. Овал Небес! Майже відразу – лаванда! Слід виразний, ясний. Куди відчутніший, ніж під час минулої спроби. Таким іти – суще задоволення. Немов після кволої стежки в лісі, що так і намагається зникнути геть з очей, із серця геть, – вийти на вторований шлях. Ага, знайомим зуроченням повіяло…

У принципі, малефік вже з’ясував, що хотів. Усі здогади блискуче підтвердилися. Можна було закінчувати експеримент: щоб провести пряму, двох точок цілком достатньо. Можна було вчинити інакше: увійти в тісніший контакт із деманієм просто зараз, на другому проникненні. Однак Андреа не зробив ні того, ні іншого. Як і спочатку, він легко торкнувся драглистого марева інфернала – й безгучно відступив; при цьому нічим себе не виказав.

У всякому разі, хотілося б вірити.

Чаклун вагався. Чи варто продовжувати, піддаючи себе додатковому ризику? Він довідався цілком достатньо… Ні! Відступить зараз – вдруге така нагода не трапиться. Втратити найрідкісніший шанс?! Можливість зазирнути в осердя демона, відчути його прагнення та рушійні сили?! Таке знання може виявитися корисною зброєю в боротьбі з Долекрутом. А якщо вдасться зрозуміти механіку дії зурочення на інфернала…