Генри Олди - Шмагія

Сьогодні площа нагадувала цибулину.

Добрячу, щільну голівку цибулі в золотій лушпайці.

А сам Мускулюс нагадував божевільного кліща, який намірився крізь дюжину найгіркіших шарів дістатися до осердя, – знаючи, що, швидше за все, знайде там, у нутрі, саму гіркоту. Або, якщо бажаєте, ситуація нагадувала світанковий сон: повзи, слимаче, ярусами пекла, нижче й нижче, туди, де зяє безодня…

Чаклун якнайсуворіше заборонив собі високий штиль. Годі. Так недовго з малефіка стати трубадуром і скінчити дні в притулку для натхненних.

Уп’яте за час свого перебування в Ятриці він ішов через площу Піднесення до цирку. Краями площі, від скверу до вуличок з тильного боку шапіто, кишів люд. Немов ціле місто знехтувало турботи й справи та зранку вийшло на гуляння. Пралі, адвокати, стряпчі, різники, золотарі, пекарки… У очах рябіло від яскравих убрань. Мабуть, не одна скриня піддалася розгарбуванню: ятричани повитягли зі скринь одяг, густо пересипаний товченою лавандою. Тьху ти, капость! Мускулюс побажав усій лаванді світу провалитися крізь землю, а городянам – труїти міль пижмою, листям герані чи перцевою стружкою. Тим більше, що зараза-лаванда лише відлякує дорослу міль-метелика, а вбити гусінь не в змозі. Ну чого ви причепурилися, любі? Чому не на роботі?! Тпрусь по крамницях, пекарнях, у ратушу!

Над купкою студіозусів розвівався штандарт із каліграфічним написом:

«Мускулюсе, врятуй Зізі!»

Чаклун охнув і затримав крок. І даремно: відразу в очі кинулися ще два прапори, прикрашені гаптуванням. Багряні, жирні буквиці на лазуровому полі. «Зізіфельдо, ми з тобою! Майстер Андреа гряде!» Малефік насунув капелюха на чоло, втяг шию та підняв комір куртки і прискорив крок.

– Доброго дня, пане чаклун! – сказав йому незнайомий дворянин, кланяючись. – Агов, чернь, розступіться! Поважайте чуже інкогніто, ріпоїди!

За спиною в чаклуна голосно обговорювали його звитягу. Схоже, якийсь образ Мускулюса, рятівника й захисника, встиг відділитися від матеріального носія, почав жити власним життям. Реальна людина Андреа кепсько узгоджувався з героєм дня, Мускулюсом Незрівнянним. Нічна сутичка біля фургончика заволоділа умами городян. Інцидент устиг обрости подробицями, як днище бригантини – черепашками. Зграї демонів атакували самотнього малефіка (Фортунат, негідник, із пліток вислизнув!), намагаючись добратися до безневинної циркачки. Самотній малефік був чудовий у бою. Демони корчилися, скреготіли зубами й падали. Зізіфельда Трабунець урятувалася благоволінням Вічного Мандрівця й майстерністю столичного чарівника. Але день прийдешній готував ліліпутці нові лиха. Інфернали затаїлися, вичікуючи. Ятричани клялися не допустити до бідолашної ворога – хоча б тому, що циркачі навідріз відмовилися давати виставу, поки улюблениця в небезпеці.

Для цього люд і вийшов на площу: рятувати й стояти стіною.

Остаточно врятує, певна річ, герой дня Мускулюс Сліпучий, але й народ не мовчатиме. І не сподівайтеся.

Усе це було б кумедно, якби не дратувало. Згадалися слова Просперо Кольрауна – в одну з рідкісних хвилин відвертості вчитель сказав: «Ми живемо в дуже кумедному світі, братику! Пупа порвати можна…» Щоправда, бойовий маг відразу уточнив: «Це якщо дивитися збоку. Якщо дивишся зсередини, надірваний пуп не викликає особливого сміху». Зараз чаклун знав, що відповісти Просперо. Хоч і безглуздо відповідати магові трону словами простака-китовраса Грині: «Смішні завжди допомагають одне одному».

Відчуваючи, як роздратування крижинкою тане у киплячому окропі цієї правди, Мускулюс проник за лушпайку першого шару. Чи точніше було б сказати: першого кола?

Далі стояли кінні пращники в пішому порядку. Шаблі при боці, пращі напоготові, сумки з ядрами відтягують пояси. Оточення плетеним ременем оперізувало намет шапіто. Чаклун трохи напружився, бо впізнав у найближчих солдатах недавніх ворогів, які штурмували дім Швелерів. Але кроку не сповільнив. І мав рацію: молодцюватий корнет віддано їв його очами, двоє зауряд-офіцерів розступилися, пропускаючи малефіка до цирку. Від намету до Андреа вже поспішав бравий полковник. Шрам на обличчі командира ескадрону багрянів від ретельності, нагадуючи буквиці на прапорах.

– Приношу вибачення, – вояк говорив стисло. – Мої орли погарячкували. Бажаємо спокутувати. До останньої краплі.