Генрі Олді - Захребетник

Інші йшли геть.

Найзавзятішим був якийсь Бернард Естевен, місцевий уродженець. По закінченні чотирьох років Вук зробив його своїм підмайстром, доручивши вести заняття з новачками. Хлопець сподобався не тільки похмурому маестро: Вуча, Туммелева дочка, теж накинула оком на старанного, серйозного й по-чоловічому вродливого юнака.

Бернард відгукнувся на її почуття.

До слова кажучи, Вуча змалку навчалася володіти клинком, втім, строгий батько ні в чому дочці не потурав. Уже в юні роки дівчина домоглася певних успіхів, хоча зірок із неба не хапала.

Через п’ять років після приїзду Туммелів до Бадандена молоді люди справили скромне весілля. Ще через два роки Бернард одержав від учителя диплом фехтмейстра, засвідчений у Гільдії. Однак грошей на окремий будинок і зал нова родина поки не зібрала — вони й далі жили під дахом Бука й допомагали маестро.

За рік до смерті Туммель, який швидко зістарився через невиліковну хворобу, що впала на нього, як яструб падає на роззяву-півня, підписав ще один диплом — на ім’я дочки. У Гільдії подивилися на це, як на примху помираючого, і сперечатися не стали. Тим більше, що зал маестро оформив на зятя.

Поховавши батька, подружжя незабаром помітило, що клієнти не дуже до них поспішають. Подружжя Естевенів гарячково намагалося підвищити престиж залу. Дітей у них не було, і весь час вони присвячували спільній справі. На жаль, їхні старання пропадали марно: гонорарів ледь вистачало на сякий-такий прожиток.

Незабаром між чоловіком і жінкою почалися незгоди. Як розповідали деякі учні, що ходили до них, сварки спалахували буквально з нічого, хоч, як відомо, диму без вогню не буває.

Якось глухої ночі в зал маестро Бернарда було терміново викликано лікаря. Старий хабіб, що жив неподалік, ще застав маестро живим — він стікав кров’ю на руках дружини. Наскрізна колота рана в грудях не давала жодної надії. Бернард Естевен умер через десять хвилин після приходу лікаря, встигши прошептати:

— Вона не винувата. Нещасний випа…

Усім відомо: схожі нещасні випадки вряди-годи трапляються при тренуваннях на бойовій зброї — а іншої в домі Естевенів не визнавали. Але щоб прохромити людину наскрізь… З огляду на запальний характер Бучі, неважко було припустити, який «нещасний випадок» мав місце насправді, коли подружжя почало з’ясовувати стосунки з клинками в руках.

Слідчий узяв до уваги розповідь хабіба, котрий підтвердив Бернардову заяву, і обвинувачення проти вдови маестро висунуто не було. Проте слава чоловіковбивці міцно закріпилася за жінкою. Її нарекли «чорною вдовою». Останні учні перестали відвідувати заняття, тож не минуло й року, як Вуча Естевен виїхала з Бадандена невідь у якому напрямку.

Ніхто не сумнівався: вона покинула місто назавжди.

Однак через три роки Вуча повернулася. Впорядкувала занедбаний будинок і подала прохання в Гільдію баші-бузуків про відновлення її ліцензії. Прохання розглянули й задовольнили.

Де жінка пропадала цей час — ніхто не знає. Вуча про свої мандрівки не розповідала, а розпитування на цю тему враз грубо уривала. Подейкували, буцімто вона їздила навчатися чи то до гірських старців Курурунфи, чи то на острів Гаджамад, а мародер і розкрадач гробниць Касим Шамар присягався, начебто Вучу бачили в пустелі, коли вона блукала серед руїн Паленого Покляпця. Але чутки — діло непросте. Якби їх не було, жінці треба було би самій розпускати їх, аби викликати до себе інтерес.

У неї з’явилися учні.

Не надто багато, а проте… Хоч як це дивно, учні не поспішали розбігатися. Заглянувши в її зал — нібито засвідчити повагу — цікаві баші-бузуки розповідали, що Вуча Естевен почала рухатися куди прудкіше, ніж колись. У її випадах і захистах відчувалася нежіноча сила. Що ж до фехтувальної майстерності, то тут баші-бузуки особливих змін не помітили…

— …Молоді-наївні, — підсумував Дядько Магома й підвівся з-за столу. — Вони думають, що Вуча навчить їх швидкості й сили. Сисунці! їм невтямки, що є дар, якого не можна передати. І є ціна, якої ліпше не платити. Даремно ви, юначе, обрали для себе зал Вучі Естевен. Хто-хто, а ви ж бо мали би розуміти…

— Я розумію, — кивнув Джеймс. — Але в мене — інші причини.

— Сподіваюся, ви знаєте, що робите. На жаль, мені вже час. Приємно буде познайомитися…

Джеймс замислено дивився вслід Дядькові Магомі, поки той неквапливо прямував до виходу з духана. Йому здавалося, ніби старий хотів сказати щось ще, але передумав.