Генрі Олді - Захребетник

— Він не просто так прийшов, Фернане. Він по твою душу прийшов. Що зроблено, те оплачено. Не добив ти, доб’є він. Ваш на баш. Інакше не буває.

— Інакше не буває, — сказав незнайомий Джеймсові чоловік, відкинувши килим і виходячи зі стінної ніші. Судячи з того, що незнайомець почувався в кабінеті, як удома, він був другим підмайстром або кимось із довірених осіб Вучі.

Уся трійця озброїлася бадеками — кинджалами із череном, розташованим під кутом до рибоподібного, хитро вигнутого клинка. Саме те, що треба для різанини в обмеженому просторі, — подумав Джеймс. Він дістав з-за пояса дагу, але оголювати рапіру й гадки не мав. Розмахувати довгомірною рапірою в кабінеті? — рівнозначно смерті.

Зараз для тебе все рівнозначно смерті, — уточнив хтось.

Можливо, Лисий Геній.

Зваживши статуетку в руці, Джеймс відставив її подалі, хоча дуже кортіло зберегти речовий доказ. Замість Генія він узяв марронську танцівницю. Теж бронзова, танцівниця була трішки довша за рябого, і вся витягнулася вгору, ставши навшпиньки й звівши руки над головою.

Щиколотки танцівниці чудово вмістилися в долоні.

На щастя, маррони люблять тілистих дівиць — із танцюристки вийшов чудовий кийок.

— Ще не минуло тижня, — зауважив другий, незнайомий підмайстер. — Фернане, ми його підріжемо, скрутимо — й ти закінчиш почате. Ось, я прихопив твою шпагу. Чого добро марно пропадає? Куди тобі призначено?

— У бік, — відповів Фернан.

Вони розмовляли так, неначе Джеймс уже лежав на підлозі.

Жовтий місяць проліз крізь штори. Синя ніч оповила кабінет, пригасивши свічі. Мов руїни, громадилися меблі — на згадку про кращі часи. Ледь чутно співав клавікорд, виконуючи сонату пустелі. Стіни перетворилися на бархани, і в барханів були людські профілі.

Шарудів пісок — мертві риси оживали.

Дзенькав, вібруючи, Лисий Геній.

Обличчя — одне жіноче та два чоловічих — почали спотворюватися. Волосся на скронях відступило назад і відкрило блискучі залисини. На потилицях чуприни зібралися у довгі хвости. Вони невлад ворушилися, лисніли при світлі місяця — густому, липкому, як збитий жовток. Ряботиння спотворювало щоки. Найбільше зміни торкнулися юного Фернана, в якому Джеймс лише тепер, остаточно й безповоротно, впізнав мету своїх пошуків — нахабу з вулиці Малих Карбувальників.

У Вучі Естевен та другого підмайстра перетворення не зайшло так далеко — з-під личини Лисого Генія невиразно проглядалися знайомі обличчя, то виходячи на перший план, то знову відступаючи вглиб.

Це було ще страшніше.

Найстрашніше — те, що ніяк і нічим не пояснити.

Я — дурень, — зрозумів Джеймс. — Безнадійний дурень, який уявив себе рятівником Бадандена, Що зроблено, те оплачено. Зараз мене вб’ють, закопають під шовковицею, а потім скажуть, що від учорашнього дня більше не бачили. Приїжджий забіяка після невдалої дуелі тинявся по фехтувальних залах, забрів і до залу покійного маестро Бернарда, спробував повчати чужих учнів (Муса підтвердить!) — і провалився як наставник, а тоді пішов, звідки прийшов.

Так, ваша честь.

І більше ніколи тут не з’являвся.

Усі дні, починаючи з дурного конфлікту в крамниці Мустафи аж по сьогоднішній візит проти ночі, постали перед ним, як шеренга вояків. І вояки ці тицяли в Джеймса Рівердейла не списами, але пальцями:

«Дурень!»

Презирство до самого себе плавилося в горнилі душі й помалу перетворювалося на двосічний клинок. Так, мабуть, дорослішають. Кидають приміряти чужі маски, уявляючи себе то ідеалістом, то циніком, то героєм, — та заходжуються коло справи, яку знають.

Що знав і що вмів Джеймс Рівердейл?

Джеймс Рівердейл умів битися.

Але якщо раніше, немов малюк, який не відає про наслідки своїх витівок, він бавивсь у війну — чи виграючи, чи програючи, — то тепер він уперше побачив життя й смерть такими, які вони є…

Ряба личина смерті.

І життя, яке витанцьовує, здійнявши до неба руки.

Тримаючи дату в лівій, для правої він обрав танцівницю.

Кабінет наповнився брязкотом, дзенькотом, зойками та гарчанням, не властивим людському горлу. Це рикав Джеймс. У тісноті, байдужій та смертоносній, як сокира ката, не залишалося місця для рипостів і парадів, ремізів та уколів з опозицією; «четверо п’яних продираються крізь ліс», «дракон у піднебессі», «руйнування фортеці» чи «рибалка Гаджа піймав коропа» — зникло все, що наповнювало життя Джеймса Рівердейла, поки це життя не поринуло в синю ніч під жовтим місяцем.