— Дозвольте вашу руку, — раптом сказала пані венаторова.
Джеймс скорився.
Вона тримала його руку у своїй, навіть не намагаючись вивчати лінії життя та доленосні горби. Просто тримала. І думала про щось своє.
— Бережіть себе. Мені здається, сьогодні — не ваш день.
— Це пророцтво? — спитав Джеймс.
— Ні. Це так… Дурничка.
— А чому я нічого не відчуваю? — обурився Фортунат Цвях, картинно взявши руки в боки.
Меліс сумовито посміхнулася:
— Я теж нічого не відчуваю. Я передчуваю. Любий, хто з нас відьма?
— Ти, — слухняно погодився венатор.
— От бачиш. Я завжди казала тобі, що велике знання — велика печаль. Не хвилюйся, після захисту дисертату я стану магістром і забуду ці кумедні бабусині методи…
Коли, намилувавшись надвечір’ям, Джеймс ішов підписувати контракт із маестро Вучею, він уже забув про слова рудої відьми.
* * *
Ворота йому відчинив підмайстер Фернан.
— Доброго вечора, пане! Маестро наказала провести вас до кабінету.
Джеймс зійшов на другий поверх і незабаром опинився в кабінеті, наявність якого в домі Вучі Естевен навіть припустити не міг. Немов у криці лицарської збруї оселилося кошеня. Безліч речей заповнювала кабінет, і будь-яка дрібниця прикрасила би помешкання вченого, мансарду артиста чи будуар кокетки — але не кабінет пані зі шпагою.
Різьблений стіл на ніжках, що його майстер червоного дерева зобразив у вигляді кумедних, перевернутих догори дриґом каріатид. Клавікорд, інкрустований слоновою кісткою та заставлений зверху фігурками й статуетками, вазочками й свічарниками. Це, понад усяким сумнівом, робило звук інструмента, і сам по собі неголосний, зовсім нечутним, — але тут на клавікорді не грали — його використовували, як оригінальну шафку.
Кута етажерка, стилізована під розарій.
Килими з яскравими орнаментами.
Джеймс, скажемо чесно, просто-таки оторопів.
— Маестро зараз прийде. Зачекайте, будь ласка.
Парубок залишився в кабінеті сам-один. Крізь недбало зашторене вікно, що виходило на пустирище, дивився ранній місяць. Горіли свічки в настінних канделябрах. Немов руїни міста, зруйнованого злісним маридом, громадилися меблі. Надмір речей у доволі тісному приміщенні не тільки пригнічував, а й викликав якийсь острах.
Самотня жінка, думав Джеймс. Ще нестара. Вдова. З ранку до ночі — шпага, спис, кинджал. З ночі до ранку — холодна постіль. А пристрасті, напевно, вирують. Я сам бачив, як вони киплять, ці пристрасті. Муса, мабуть, дотепер за бік тримається. Мені казали, якщо без удаваної скромності, що я гарний вроду. Що, коли контракт — лише привід запросити мене пізньої години?
Бо ж не з Фернаном їй утішатися?
Або інакше: не тільки з Фернаном?!
Він ще не знав, погодиться чи відмовиться, якщо маестро Вуча запропонує йому своєрідну ферму оплати уроків фехтування. У ліжку було би простіше дізнатися про рябого нахабу… Як каже маестро, що зроблено, те оплачено…
«Ми, циніки…»
Джеймс простяг руку, взяв із клавікорда бронзову статуетку заввишки приблизно з лікоть. Думки ще витали довкола інтимних стосунків, а пальці безпомильно стислися навколо мети, що парубок виношував її ось уже кілька днів.
«Ми…»
Він тримав у руках Лисого Генія.
Рябе лице. Хвіст чуприни перекинуто через плече. Залисини на скронях. Глибоко посаджені очиці. Орлиний ніс. Нервові ніздрі. Рот буркуна, щоки любителя пива та масних закусок. Обличчя знайоме, а тіло інше — з помітним черевцем, вузькими плечима й, головне, з короткими ручками-ніжками.
Тілом Лисий Геній був схожий на євнуха.
Бронза, з якої його змайстровано, на дотик була холодна, як лід, і неприємно шорстка. Легкий запах мускусу залоскотав ніздрі. Джеймсові здалося, ніби він тримає отрутну, смертельно небезпечну жабу зух-зух, чиї виділення заражають сміливця зміїною коростою.
«Треба нишком забрати статуетку й показати Азіз-бею!»
Ідея, щойно зринувши, стала на герць із дворянською шляхетністю:
«Отже, це означає вкрасти? Донести?! Посоромтеся, віконте! Спершу треба з’ясувати, куди ведуть сліди, звідки у Вучі Естевен ця фігурка, хто був натурщиком для скульптора…»
— А я казала тобі, Фернане: і він неодмінно зверне увагу…
У дверях стояла Вуча Естевен, (безпристрасна, як пустеля вдень, бліда, як пустеля вночі, й повітря навколо маестро закручувалося, мов смертельний джин, що повстав із піску. Позад неї бовванів підмайстер Фернан і кивав у відповідь на кожне слово господині.
Читать дальше